![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Rammstein - emotions
З літа не слухала Раммштайн. Сильно болюче, сильно важка травма кінця туру. Тільки оклигала після берлінської поїздки – на роботі навалилися річна звітність та заповнення державного реєстру. Але вчора і сьогодні послала роботу на всі Тіллеві хуї та занурилася в музику Раммштайн.
Ну і що я можу сказати про сприйняття музики після довгої перерви та з новими враженнями й знаннями.
Слухати пісні, які виконувалися в стадіонних турах – неможливо. Відразу в голові флешбеки з концертів. Раніше таке теж було, але не настільки сильно: стадіонні тури продовжувалися, це було частиною поточного життя, і воно не діяло на психіку з такою силою. Це було приємними спогадами, а не психічною травмою. Їй-богу, стадіонні тури принесли ПТСР. У мене, як у любого українця в Україні, є ПТСР від війни, я чудово знаю, що це таке і що воно робить з головою – так от від музики Раммштайн те саме. І хоча флешбеки, які викликає музика Раммштайн, є приємними, але сила емоцій така, що спричиняє біль, травму. Це пиздець. Спасибі вам, раммштайни, за ще одну психічну травму.
Особливо важко слухати Спичку. Перший стадіонний тур був спеціально заточений під неї, і дух Спички простягнувся на наступні тури. Раніше, слухаючи Дойчланд, я завжди заново переживала відео Дойчланд. А тепер Дойчланд має для мене лише одну асоціацію – Паулеве «МИ» Ріхарду. Коли на Остенді-2 у Ріхарда зламався мікрофон, і Ріхард співав у мікрофон Пауля.
По-новому вражає, наскільки Спичка інша. Як вона відрізняється від інших альбомів Раммштайн. Воістину «альтернативщина Круспе». Це не альбом Раммштайн, це альбом Ріхарда. Це відчувається не лише в музиці, а в атмосфері альбому, його вайбах. Порівняти Райзе-Розенрот і Спичку – ця різниця просто волає.
Ось що цікаво. Спичка – це геніальний альбом. Для мене завжди він буде головним альбомом Раммштайн. Однак велич, геніальність, шедевральність Спички у моїй голові цілком поєднуються з Ріхардом, який він у житті. Ріхард у червоній кєпочці на трамвайній зупинці посеред Берліну – дивлячись на цього Ріхарда, я цілком усвідомлюю, що саме ця людина написала Дойчланд та інші шедеври. Геній серед нас, він ходить своїми кедіками по тій самій бруківці, що й прості смертні. Але коли слухаючи Муттер я намагалася уявити Ріхарда на трамвайній зупинці, усвідомити, що це та сама людина, яка створила MHB, Лінкс тощо – ні. В голові це не укладається. В голові не поєднується Ріхард-2001 з Ріхардом у буденному житті зараз.
__________
Коли коментувала, то подумала, що після ТАКОЇ кінцівки стадіонних турів фанатам Раммштайн потрібна професійна допомога. І не якогось психолога, який допомагає пропрацювати дівчачі проблеми, а справжнього психіатра. І тут мені згадалося, що колись мій днєв читала професійний психіатр, яка працювала в психіатричній лікарні. Тоді мені було весело, що мій днєв і моє бачення Раммштайн привернуло увагу такої публіки, я навіть просила її розшифрувати поведінку Ріхардового синочка. А зараз мені вже не весело. Ще трохи – і я буду готова звернутися за допомогою до реінкарнаторщиків.
Ну і що я можу сказати про сприйняття музики після довгої перерви та з новими враженнями й знаннями.
Слухати пісні, які виконувалися в стадіонних турах – неможливо. Відразу в голові флешбеки з концертів. Раніше таке теж було, але не настільки сильно: стадіонні тури продовжувалися, це було частиною поточного життя, і воно не діяло на психіку з такою силою. Це було приємними спогадами, а не психічною травмою. Їй-богу, стадіонні тури принесли ПТСР. У мене, як у любого українця в Україні, є ПТСР від війни, я чудово знаю, що це таке і що воно робить з головою – так от від музики Раммштайн те саме. І хоча флешбеки, які викликає музика Раммштайн, є приємними, але сила емоцій така, що спричиняє біль, травму. Це пиздець. Спасибі вам, раммштайни, за ще одну психічну травму.
Особливо важко слухати Спичку. Перший стадіонний тур був спеціально заточений під неї, і дух Спички простягнувся на наступні тури. Раніше, слухаючи Дойчланд, я завжди заново переживала відео Дойчланд. А тепер Дойчланд має для мене лише одну асоціацію – Паулеве «МИ» Ріхарду. Коли на Остенді-2 у Ріхарда зламався мікрофон, і Ріхард співав у мікрофон Пауля.
По-новому вражає, наскільки Спичка інша. Як вона відрізняється від інших альбомів Раммштайн. Воістину «альтернативщина Круспе». Це не альбом Раммштайн, це альбом Ріхарда. Це відчувається не лише в музиці, а в атмосфері альбому, його вайбах. Порівняти Райзе-Розенрот і Спичку – ця різниця просто волає.
Ось що цікаво. Спичка – це геніальний альбом. Для мене завжди він буде головним альбомом Раммштайн. Однак велич, геніальність, шедевральність Спички у моїй голові цілком поєднуються з Ріхардом, який він у житті. Ріхард у червоній кєпочці на трамвайній зупинці посеред Берліну – дивлячись на цього Ріхарда, я цілком усвідомлюю, що саме ця людина написала Дойчланд та інші шедеври. Геній серед нас, він ходить своїми кедіками по тій самій бруківці, що й прості смертні. Але коли слухаючи Муттер я намагалася уявити Ріхарда на трамвайній зупинці, усвідомити, що це та сама людина, яка створила MHB, Лінкс тощо – ні. В голові це не укладається. В голові не поєднується Ріхард-2001 з Ріхардом у буденному житті зараз.
__________
Коли коментувала, то подумала, що після ТАКОЇ кінцівки стадіонних турів фанатам Раммштайн потрібна професійна допомога. І не якогось психолога, який допомагає пропрацювати дівчачі проблеми, а справжнього психіатра. І тут мені згадалося, що колись мій днєв читала професійний психіатр, яка працювала в психіатричній лікарні. Тоді мені було весело, що мій днєв і моє бачення Раммштайн привернуло увагу такої публіки, я навіть просила її розшифрувати поведінку Ріхардового синочка. А зараз мені вже не весело. Ще трохи – і я буду готова звернутися за допомогою до реінкарнаторщиків.