Стала передивлятися перший сезон Фундації. Хотіла пізніше це зробити, ближче до прем’єри третього сезону, але не витримала.
Господи, сезон 1 – це просто шедевр. Він вразив мене з першого перегляду, а після прочитання книги, після того, як я порівняла оригінальну історію Азімова з сюжетом серіалу – це взагалі повне абсолютне преклоніння. Низький уклін людям, які змогли ТАК розширити, доповнити та візуалізувати «Фундацію» Азімова. У книзі Гарі користується калькулятором – у сералі калькулятор зобразили кубиком-радіантом, який зачаровує мерехтінням математичних формул. Математичні формули настільки абстрактні, що є молитвою – Боже, це геніальна фраза, от із неї пішло буквальне перетворення Плану Гарі на релігію в сезоні 2.

Передивилася перші дві серії про Клеона 12 – і ні, я не бачу Клеона 12 негативним персонажем, не бачу його як Зло. Навіть коли він знищив Анакреон і Теспіс. Його дії – відповідь на терористичну атаку, він захищав свій народ. Його дії породжені не безумством, а розрахунком. Навіть якщо цей розрахунок був помилковим. Клеон 12 викликає більше поваги, ніж Гарі. Імператор не брехав і не маніпулював своїми підданими, він відверто демонстрував свою владу. Гарі ж кожним словом і кожною дією брехав людям, які повірили йому. А ті моменти, коли Клеон 12 навчав маленького брата, Клеона 13, і піклувався про нього – він веде себе не як клон, а справжня жива людина зі справжніми почуттями. Знову-таки великий контраст із тим, як Гарі маніпулював своїм прийомним сином.
Ну і неможливо не бачити в Клеоні Трандуїла, особливо коли Клеон каже ті слова, які казав Трандуїл, на кшталт annoy me.

Що дивно – чому Клеон 12, Брат День – головний Імператор із трьох братів, сидить збоку, а не на чолі столу. Наступні Брати Дні будуть сидіти за столом по центру, а старший і молодший брати – по боках.



Лі такий Лі: коли Клеон 12 страчував делегації Анакреону й Теспісу, зіштовхуючи їх вниз, він це робив таким манерним жестом, наче протягує руку для поцілунку. Трандуїл виставив би отак пальчики, щоб йому їх поцілували.



Рівно через 30 років на світанку народжується новий Клеон – і найстарший Клеон, Brother Dusk, стає Brother Darkness. Його живого перетворють на попіл. Страшно думати про те, що останній шлях Клеона 11 в точності повторить Клеон 13 – клон, який не мав душі, але міг плакати. І міг любити. З якою любов’ю він тримає свого новонародженого брата, якого вважав своїм сином. Сином, якого йому доведеться похоронити.
У ролі Клеона 13 у Лі навіть обличчя змінилося, стало м’якше, людяніше.
Усю першу половину третьої серії фоном звучить The Dream of Cleon the First – від цього треку завжди хочеться плакати, коли слухаєш його на Спотіфай, а коли ця музика звучить у серіалі, доповнюючи смерть одного з Клеонів і народження іншого, коли цю пісню Демерзель співає ембріону, який має народитися – слова безсилі передати ці емоції. Клеон 11 думав, що Старбрідж був мрією Клеона 1, але Клеон 12 поправив його: вони, Клеони – мрія Клеона 1. Прокляті вмирати й народжуватися заново, покоління за поколінням.



Яка цікава динаміка між Клеоном 13 і Клеоном 12, який тепер Brother Dusk. Клеон 13 любив свого самого старшого брата, Клеона 11, і перед його смертю обіцяв йому увічнити пам’ять про нього. А от Клеона 12 він вважає винним у всіх бідах Імперії, між цими двома братами не любов, а протистояння – але ж Клеон 12 так ніжно піклувався про маленького брата в дитинстві. Поки брат не виріс і не відібрав у нього владу.
Боже, як Лі передає страх Клеона 13, що пророцтво Гарі виявилося правдою. Страх, який відчував 7-річний хлопчик – і хлопчик мав сміливість зізнатися про свій страх старшим братам – цей страх живе в дорослому Клеоні 13. Коли Клеон 13 покликав на допит математиків Імперії, які мали розшифрувати формули Гарі – попри традиції Клеон 13 сам на троні, без братів. Молодший брат нічого не розумів і нічим не міг йому допомогти, а старший брат – саме Клеон 12 призвів до тієї кризи, яку тепер доводиться розгрібати Клеону 13. Як він нервує під час зустрічі з математиками, як Лі достовірно передає це.
Жест тримати великий палець біля губ у знервованому стані – це чисто жест Лі, він робив так на зйомках «Хоббіта», чекаючи на свою чергу зніматися.



Я не любитель "по девочкам", але охоронниця Термінусу Сальвор і Фара, Головна Мисливиця Анакреону з обпаленим обличчям - це реально hot.
__________

Восьма серія про Спіраль, якою пройшов Клеон 13 – це шедевр від початку до кінця. Він був упевнений, що не побачить ніякого видіння, тому заздалегідь підмітив квітку на трюмо робота й придумав собі підходяще видіння, яке мало переконати Богиню в його правоті; він збирав інформацію у робота й пілігримів, щоб зробити свою придумку достовірною. Але сам він не вірив. Коли пілігрим розказав йому про видіння – Клеон так по-ЛіПейсовськи закотив очі. Тож, може, Клеон нічого не побачив, не мав видіння наприкінці шляху, не тому, що він бездушний клон з безкінечною пустотою всередині, а тому що він не вірив? Я не можу повірити, що в нього немає душі. Робот зрозуміла, що він збрехав, натякнула йому, що вона все зрозуміла – і коли він роздумував над її словами про пустоту всередині, коли згадував про те, що в печері він не відчув абсолютно нічого, крім холоду – у нього в очах блищали сльози. Він оплакував самого себе. Якби він був бездушним реліктом, застряглим у стагнації, як його звинуватила єретичка – він би не відчув того, чого позбавлений.
Але робот дивує. Вона не хотіла виконувати наказ Імператора – вбити єретичку, плакала й страждала, і виконала цей наказ лише тому, що в її коді прописано служіння Імперії. І ця сама робот без найменшого жалю своїми руками звернула шию наймолодшому Імператору попри протест головного Імператора. Юному Клеону, якому вона допомогла народитися.
Сцена, коли Клеон 13 зійшов з розуму, дивлячись на череп – від неї мурашки по шкірі.



Мало що може розбити серце так, як кінцівка першого сезону Фундації. Слухати, як Клеон 13 каже, що молодший брат для нього як син, слухати, як молодший брат каже Клеону 13, що все життя хотів назвати його батьком – і знати, що цей хлопчик буде убитий. Клеон 13 хотів врятувати його. Клеон 13 поставив життя свого брата-сина перед Імперією – але у генетичної династії Клеонів немає вибору. Є в них душа чи нема, змінюються вони чи застрягли в стагнації – в кінцевому результаті це не має значення. Вони маріонетки Імперії. І робот слідкує за тим, щоб воля Клеона 1 непохитно виконувалася.
Те, що робот убила хлопчика, значить, що його смерть була потрібна для Імперії. Те, що Клеон 13 хотів залишити хлопчика жити, свідчить, що Клеон 13 свідомо пішов проти Імперії. Тоді, на Клеоні 13, потрібно було завершити генетичну династію, все одно виявилося, що весь генетичний матеріал піддався мутації, і сенсу в цій династії вже немає. Клеон 13 – покращена мутація, мутація, яка призвела до створення з клону справжньої Людини, Клеону 13 потрібно було зробити власну дитину й започаткувати власний рід. Але… Але навіть якби в нього виникла така думка, робот убила б його так само, як убила його брата-сина.
У третьому сезоні новий Клеон дивиться на мумію Клеона 1 у скляному саркофазі. Клеон 13 розбив цей саркофаг, коли дізнався, що всі вони жертви мутації – дізнався через мить після того, як робот убила єдину людину, яку він любив, убила тому, що він мутант. Які думки переслідують нового Клеона в новому сезоні, коли він дивиться на Клеона 1 – свого прародителя й своє прокляття?

На просторах інтернету ходить такий мем: Thranduil as Lee Pace – і всі такі «а що не так?» Може, Трандуїл дійсно, коли йому стає нудно в його вічному житті, приходить у наш світ під виглядом Лі? Свіжі фото Лі перетворюють це «може» на «напевне».

Це якийся анріал. Вчора Лі у супроводі чоловіка відвідав нью-йоркську прем’єру свого фільму, крім офіційних фото фанати запостили безліч своїх фанатських зйомок – і всі вони викликають шок. Це Трандуїл. Король ельфів серед білого дня у реальному житті. Ну тільки що без білого волосся. Лі не просто зберігає молодий вигляд – у нього та сама міміка. У Лі взагалі дуже живе обличчя, він постійно виражає ним увесь спектр емоцій, але на вчорашніх фото у нього міміка саме Трандуїла. Ну, Трандуїла за кадром, у кадрі йому доводилося зберігати ельфійську нерухомість обличчя, хоча навіть там у нього обличчя красномовне. Це неймовірно…




Великий подив викликає те, що обличчя Лі чисто поголене. Він так голиться лише тоді, коли цього потребує роль. Дуже легко зараз втратити готову й почати мріяти, що розпочалися зйомки «Полювання на Голлума», що така схожість Лі з Трандуїлом не випадкова – він входить у роль. Але ні, ніяких мрій: немає жодних новин про зйомки, а режисер «Полювання на Голлума» зараз зайнятий іншим проєктом.

Взялася читати книжну серію «Фундація» Айзека Азімова. Дожилася… А що робить: почитала для релаксу якийся любовний роман – така фігня, тут ще й Apple TV тизер першого сезону «Фундації» зранку запостив. Так що відпочинок від короля ельфів Трандуїла проходить у Галактичній Імперії імператора Клеона.

Перша книга серії (перша по хронології написання, не по хронології подій), однойменна «Фундація», спершу читається на диво легко. На диво – тому що коли я намагалася читати Азімова років 30 тому, він здався мені нестерпно нудним. Книга «Фундація» теж нудна під кінець, але коли вона перекликається з подіями серіалу, в голові книжний текст доповнюється яскравими серіальними образами. Боже, от що-що, а візуалізація в серіалі шедевральна, реальне перенесення у величну Імперію, причому не все на екрані – комп’ютерна графіка, деякі локації реальні: імперська бібліотека – це Берлінський музей (да, це моє прокляття: що б мені не сподобалось – воно обов’язково має бути пов’язане з німцями й Берліном, навіть Галактичній Імперії від цього не врятуватися). Імператор Клеон – Брат День, візуалізація та саундтрек – це три слони, на яких тримається серіал. З саундтреку я досі злізти не можу, вже який місяць слухаю його майже щодня, і кожного разу від нього такі сильні емоції, що хоч плач.

Генетична династія Клеонів, яка є перлиною серіалу й затьмарює собою психоісторію, Гарі Селдона й весь книжний сюжет – це чиста вигадка сценаристів. Мабуть, від такої добавки в сюжет Азімов у гробу перевертається. У книзі є Клеон 1, який народився в один час із Гарі Селдоном – у серіалі Гарі сучасник Клеона 12, з цим Клеоном 12 у Гарі відбулася конфронтація, наслідками якої стали всі послідуючі події. У книзі Клеона 1 вбили, титул успадкував його син Клеон 2 – у серіалі Клеон 1 дожив до старості, перед смертю звільнив і поработив останнього розумного робота, започаткував генетичну династію своїх клонів, а сам замурувався в прозорий гроб, щоб усі наступні Клеони при необхідності могли питати в нього поради. Також зовнішність книжного Клеона відрізняється від того, як він показаний у фільмі. Книжний Клеон ледве дотягував до 180 см, мав рідке волосся й звичайну зовнішність, яку пафосно прикрашали й возвеличували в статуях і голограмах. У серіалі 30-60 річний Клеон завдяки Лі Пейсу має 195 см зросту й зашкалюючий рівень зверхньої величі, кожна клітинка його тіла волає про те, що він вище за всі інші живі істоти – і це в будові його кісток, йому не треба гриму й костюмів для цього, див. 8 серію 1 сезону, де він обпалений сонцем у брудній ганчірці.

У книзі робот, Гаал і Сальвор – чоловіки, а не жінки. І, само собою, всі герої білі. Писалося це в 1940-х роках (продовження в 1980-х), тож і цінності відповідні. Що робить особливо забавним те, що серіал в плані фемінізму й вокізму зашкалює навіть по міркам 2020-х років. Сценаристи трохи сильно перестаралися, коректуючи під сьогодення соціальне бачення Азімова. Однак супруги-чоловіки в другому сезоні – дуже душевне корегування… хоча книжний генерал Бел Ріоз зроду б не подумав, що його можуть оженити на молодому хлопцеві. Щодо зміни статі головних героїв – з Гаал і Сальвор воно не сильно напрягає, бо їхні любовні лінії в серіалі не вражають і легко вважати їх взагалі безполими. А от робот – важко уявити робота якось по-іншому, ніж білявка Демерзель.

Зате опис Трантора, столиці Імперії, у книзі повністю співпадає з тим, як Трантор показаний у серіалі. Ну мінус Старбрідж. Закована у металеву оболонку планета, де мільярди людей живуть на незчислених підземних рівнях, і лише імператорський палац побудований серед живої зелені на поверхні планети. “Welcome to Trantor, the eye of the Empire” - так і чуєш голос Лі-Клеона, читаючи книгу.

Події на Термінусі в книзі й серіалі і схожі, й різні одночасно. Мер Сальвор – існує, тільки замість дочки Гаал із паранормальними здібностями це здоровий дядько з жадобою влади. Протистояння з Анакреоном є, тільки в книзі воно розтягнуте в часі на 30 років і включає політику умиротворення агресора, яку проводить Сальвор – а в серіалі це яскрава динамічна боротьба Сальвор і Фари (до речі, книжний прототип Фари теж мужик, старий регент з косим оком). Чого в книзі абсолютно немає – це терористичного знищення анакреонцями Старбріджу на Транторі й помсти Імператора. Зате в книзі пояснюється, як наука перетворилася на релігію й звідки взялися бодипозитивні жреці з сезону 2, яких із Термінусу відправляли на навколишні планети. Ну і гроб Гарі присутній, хоча він не літає. Принаймні поки що.
Сюжет першої книги серії «Фундація» захоплює події другого сезону серіалу: це й жреці, й Хобер Меллоу, який у книзі такий самий слизький, як і в серіалі. Я критикувала сезон 2 «Фундації» за стрьомних героїв, які не викликають жодної симпатії – глибоко вибачаюсь перед сценаристами, це перейнято з книги: друга половина книги «Фундація» аналогічно розповзлася по планетам і героям, які нафіг не цікаві й перетворили сюжет на якусь лоскутну ковдру.

Прочитавши книгу, я маю одне питання: так а нахер книжному Гарі потрібен був геній-математик Гаал? Просто як інструмент для прискорення арешту – так а нащо тоді так детально описувати прибуття епізодичного персонажа на Трантор? Хоча це дало змогу описати сам Трантор. Мій низький уклін сценаристам: вони зробили стержень, яких поєднує всі сезони й події серіалу, з епізодичного сірого персонажа.

Однозначно, серіал краще за книгу. Книга – типова фантастика середини ХХ століття, чтиво для підлітків. Тоді як перший сезон серіалу піднімає питання: а що таке душа.

Рідкісний день, коли приємно читати новини. Заходиш на фб – і душа радіє. Можна вічно дивитися на вогонь, воду і недобитого льотчика русні, який на фоні палаючих стратегічних бомбардувальників репетує «єто пізда!». Оце по-дорослому СБУ захистили наших дітей на День захисту дітей. А тепер ще русня сама собі паніку наробить, оно СБУ ляпнуло, що для керуваннями дронами використовували місцеві телекомунікаційні мережі – може тепер на болотах відрублять весь інтернет нахер.

Гарно літо почалося. Навіть погода нарешті літньою стала, хоч і парить після дощів немилосердно, але краще ефект бані, ніж заморозки чи не кожну ніч у травні. Як бідні дерева пережили таку весну, серце кров’ю обливалося, дивлячись на них у цвіті при мінусі. Я ще свої квіти на балкон винесла, спершу заносила їх у хату, а потім плюнула й влаштувала їм природній відбір – так вони, герої, всі вижили. А толку їх заносити, коли в хаті кілька тижнів було +10 градусів, сильно нагрієшся. Я за свої 40+ років такої весни ще не бачила.

Яка погода – таке й здоров’я. Ця весна офіційно відмічена першим у житті вживанням таблетки від тиску. Дожилася. Але коли мігрені набули лякаючої тенденції давити на черепну коробку зсередини – це не той випадок, щоб хизуватися «я сильна женщіна, мені ліки не потрібні». Бо це буде женщіна сильна, тільки довбанута.
Плюс ще в тему здоров’я. Під час поїздки в Берлін у жовтні минулого року я довбанула собі ніготь на великому пальці ноги. Не знаю, як це сталося, болі я не відчувала – поки не повернулася додому, тоді ніготь став боліти й перестав рости. Я вже розпрощалася з ним і роздумувала, що носити влітку замість босоніжок, щоб прикрити відсутній ніготь, але якимось дивом – чи нескінченними припарками з ромашки, якою я лікую все – ніготь знову став рости через півроку. Зараз виглядає все ще страшненько, але вдало замаскувалося чорним лаком. Фух.

Заморилася я. І фізично, бо на роботі весна була активною, і від людей. Люди особливо дратують. Таке враження, що у всіх весняне загострення. Що в реальному житті, що в інтернеті. Почитаєш якийся пост, зайдеш у коменти – а там піонерський сльот імбецилів. Причому все одно, якої тематики пост, я вже давно змирилася, що фани Раммштайн дивні, а тепер дивні люди повсюди, навіть у милих серцю групах по LOTR. У відпустку хочу, я вже багато років не їздила кудись просто для себе. Ще й під будинком стали робити дорогу, це жахіття, зрання щоденно гуркіт стоїть, пилюка летить, якогось хера дерева поспилювали – ентів на цих дорожників немає, ви блять садили ті дерева, чим вам вишні заважали?

Тож завершу цей пост актуальним мемом.

Ріхард крайні три дні займався мастерингом музики Раммштайн. Разом із своїми вірними перевіреними десятиліттями й безліччю альбомів друзями Олсеном і Флоріаном. Вони працювали з фінським звукачем, який робив мікс і мастеринг Цайт. Цей фінський звукач зробив пост із таким підписом:
Svanteforsback: Done! 3 days with my favorite German Metal Band in the studio🔥 And yes the Guitars sounds great! Thank you Richard, Olsen and Florian❤️ 🤘🎸

Судячи з кадру на екрані позаду – вони працювали над Мексиканським ДВД. Ріхард не збрехав у недавньому інтерв’ю, сказавши, що зараз Раммштайн мікшує звук ДВД.
Студія цього звукача знаходиться в Хельсінкі, Фінляндія. Любить Ріхард у Скандинавії альбомами займатися, хоча зараз проміняв нелюбимий Стокгольм на Хельсінкі.
Ріхард взагалі не змінився за рік, наче це фото з туру-2024. І рожева кофточка, яку він носив тоді. Тільки де червона кєпочка? Я сподіваюся, у нього на голові щось нове, а не повернення богомерзької сірої шерстяної кепки. Ріхард явно готувався до поїздки в заморську студію: волосся свіжонафарбоване, свіжий манікюр. Личко ідеально гладеньке, пальчики тендітні – Ріхард типовий Ріхард.
Однак варто не тонути в улюбленому Ріхардом рожевому кольорі й пам’ятати, що зроблений мікс – це не значить, що ДВД прям завтра вийде. Краще налаштовуватися на довге очікування, щоб був зненацька сюрприз.



Вечір стає ще цікавішим. Фінський дядько Сванте видалив свій пост із красивим Ріхардом і радісним підписом.
Отже, фінський дядько Сванте по своїй щирій наївності ляпнув те, про що не треба було ляпати. А що Ріхард особисто раніше ляпнув про це – так то ж Ріхард, Ріхарду можна. А дядьку ніззя. Дядька хтось із причетних до Раммштайн чи самі раммштайни попалили і надавали по голові. Дядько швидко видалив пост і затихарився.
З чого слідує висновок: раммштайни геть не спішать оголошувати, що мікс Мексиканського ДВД зроблений. Бо як оголосять – це тягне за собою зобов’язання. А вони поки що до зобов’язань не готові.

Найпопулярніший в Україні серіал, він же реаліті-шоу, яке дивиться вся країна – це «Грицько (уже Грицик) і Одарка», стрім зі гнізда лелек в одному селі. Вчора папаша викинув із гнізда одне пташеня (спойлер – пташеня врятували) – і всьо, інтернет вибухнув. Заходиш на фб почитати про результати нічного обстрілу чи де там що там літають шахеди – а вся стрічка забита лелечою драмою. Всі такі експерти, дають лелекам поради по батьківству. Одні кричать «природній відбір, відїбіться від лелек», інші милуються на врятоване пташеня Катрусю. Однак в одному є консенсус: Грицик – козел (нічо, що він птах).
Те, що на четвертому році війни українці більше за все переживають за сім’ю лелек – це щось про нас говорить.

У раммшопі розкопали ванну, яку використовували в фестивальних турах 2016-2017 на ITDW: Флаке лягав у неї, і Тілль зверху лив у ванну іскри з відра. Тепер у ванну приварили полички і стали використовувати її як вітрину. Духи поставили, мило, такий собі варіант шафи у ванній кімнаті. З ванни. Логічно, чо.
Скільки ж барахла зберігається на складах Раммштайн, навіть іржаву ванну майже 10 років тримали там.



Схоже, мій прогноз щодо загострення у фанів справдується: раммшоп у травні відвідали деякі фани, які в турі-2024 їздили караваном за групою й знімали концерти. Ломка без туру в них почалася.

Страх, який спричиняв Смауг, і його загибель якісь непропорційні: великий страшний дракон, якого Саурон збирався використати як суперзброю, що знищить усю Північ – і його вбив простий лучник із людей. Прям як античний мем «а розмов-то було». Хоча в цьому є філософія Толкіна і закладений у його книги меседж: світ Середизем’я починає належати людям, вони стають домінуючою силою, яка впливає на розвиток цього світу, а всі інші раси відходять і зникають.
Однак у книзі «Хоббіт» надприродні сили допомогли Барду убити дракона – дрозд розповів йому підслухані слова Більбо про відсутність однієї чешуйки на шкірі дракона. А в фільмі просто двобій людини й дракона.
Хммм… З огляд у на те, якою небезпекою Трандуїл вважав Смауга для Лісового Королівства, Трандуїл мав бути щиро вдячний Барду за такий подарунок – позбавлення від загрози. Це може пояснити відверту прихильність Трандуїла до Барда і його посмішки. Ну крім пояснення, що Трандуїл кокетка, яка любить кружити голови.

Яка цікава Тауріель: коли вона оброблювала Леголаса, щоб той відправився з нею допомогти гномам, вона назвала його «меллон» - друг. А коли він явився в той момент, як вона збиралася відправитися з Кілі до гномів – то він уже «мій лорд». Хоча правду кажучи, «меллон» також мало насторожити Леголаса, бо якщо друг – значить, романтики там нема. Хоча він і не чекав романтики від Тауріель. Орландо пояснив у інтерв’ю почуття Леголаса: своєвольність і емоційність Тауріель відрізнялися від поведінки інших підданих його батька, це привернуло його увагу й викликало інтерес. А далі він просто заплутався. І якщо Тауріель на початку цієї історії теж заплуталася між інтересом принца й інтересом гнома, то дуже швидко гном переміг: вони були одного рівня розвитку (хоча Кілі - нащадок Дуріна, але це не вплинуло на нього, все своє життя він жив простим життям), без погроз величного папи і незрозумілих очікувань принца.
Але Леголас унаслідував папину впертість і зробив усім гірше. Цей мем ідеально передає ситуацію.



Леголас такий льодяний, коли він говорить з Бардом і попереджує його про небезпеку Еребору. Не відсторонений від справ смертних, як Леголас у LOTR, а саме льодяний, як Трандуїл.

А звідки Леголас і Болг, син Азога, знали один одного? Болг упізнав у Леголасі сина короля, Леголас упізнав Болга. Хоча Болг ошивався в Дол Гулдурі, можливо, Болг якось очолив напад на Мірквуд, орки регулярно робили набіги на кордони Лісового Королівства. Леголас давно і багато бився з орками в лісі: він міг відрізнити орків Морії від орків Гундабаду.
І про Гундабад. Яке відношення «я послідую туди, куди веде мене серце» має до поїздки в Гундабад, якщо Тауріель взагалі не збиралася туди, це Леголас потащив потенційний об’єкт кохання у логово орків. У цьому моменті зійшлися дві проблеми Леголаса, причиною обох був батько: романтична і відсутність пам’яті про матір, тепер ці дві проблеми йдуть паралельно і обидві керують діями Леголаса.

Галадріель і Гендальф – оце любов, куди усім молодим ельфам. Таку love story ще пошукати. У Галадріель яйця з мітрілу. І зять у неї хороший.
Хмм, після знищення Кільця вони разом відправилися у Валінор. А там Гендальфу не треба бути в цьому старому тілі, він може прийняти будь-яку форму - наприклад, форму молодого красеня. В історії вже був випадок стосунків ельфа з ангером-майя, навіть дитина в них була. Оце поворот сюжету: приїжджає нарешті чоловік Галадріель у Валінор, а вона вагітна від Гендальфа.



Знову наплутали з часом: коли гноми, які залишилися в Озерному місті, прибули в Еребор, Більбо попереджує їх, що Торін зійшов з розуму «дні тому», бо це місце впливає на нього – але дракон був знищений лише цієї ночі, Торін перебував на золоті логова дракону лише кілька годин.

Сцени між Торіном і Більбо – це кожного разу сльози. Кожного разу своїми діалогами вони б’ють прямо в серце. Сцена з жолудем, коли Торін майже вийшов зі свого безумства, проста мрія посадити дерево вдома – і зруйновані малахітові стіни навколо. Торін і Більбо такі різні, вони протилежності – і в той же час вони розуміють цінності один одного. Це разюча відмінність з ельфами, на цьому фоні особливо зрозуміло, що ельфи абсолютно інші.

Ельфи. Боже. Поява Трандуїла на Лосі в Дейлі. Коли я дивилася в перший раз, і Трандуїл такий хлібосольний привозить людям припаси, і каже про допомогу – я в шоці думала: це що таке, відколи Трандуїл такий добрий? А потім Трандуїл каже Барду: “Your gratitude is misplaced. I did not come on your behalf. I came to reclaim something of mine” – і все стає на свої місця, Трандуїл не змінився, Трандуїл така ж падлюка, як і має бути.
У фільмі не дано чіткої відповіді на питання: чи знав Трандуїл, що гноми вижили? У книзі він логічно вважав, що дракон убив гномів перед тим, як напасти на Озерне місто, і лише прибувши на місце дізнався, що гноми живі. У фільмі незрозуміло, що думав Трандуїл, його слова про reclaim і приведена армія ельфів могли бути направлені на будь-яких любителів привласнити добро покійних гномів. А може, сценаристи дали відповідь на це питання, і ця відповідь відповідає на інше питання: чому під час розмови з Бардом у Дейлі одяг Трандуїла змінився: коли Трандуїл в’їхав у Дейл, він був без кіраси, а після того, як він сказав Барду про причину свого візиту – він уже в бойовій кірасі. Трандуїл приїхав у Дейл думаючи, що гноми вбиті драконом, армія ельфів була пересторогою: орки лазили по місцевості, мародери могли вже забратися в гору. Коли Трандуїл сказав Барду, що він тут задля того, щоб повернути свою власність із гори, Бард повідомив Трандуїла, що гноми живі й забарикадувалися в Ереборі. Тому Трандуїл перевдягнувся – він не збирався відмовлятися від своїх намірів повернути коштовності, просто тепер він збирався піти війною на гномів і зробити це силою.

Армія ельфів – дуже важливий момент для характеристики Трандуїла. Воїни мають бездоганний вишкіл, абсолютну синхронізацію дій. Бездоганна армія. Але коли Трандуїл став королем, армія лісових ельфів була скоріше партизанським загоном, ніж військовим з’єднанням. Та Трандуїл став королем саме тому, що армія лісових ельфів була слабкою – його батько був убитий у першому бою з Мордором. Ставши королем, Трандуїл створив цю ідеальну армію, більше того – він тисячоліттями підтримував вишкіл своїх воїнів, яких у нього було 2-3 тисячі. Тисячі років Трандуїл постійно був напоготові. І те, що він прийшов під Еребор з повною армією, врятувало всіх у Битві П’яти Армій. Ельфи інших земель могли дивитися на Трандуїла як на параноїка: створити мілітаризоване королівство, завжди очікувати найгірше – але життя доказало, що параноя Трандуїла була цілком виправдана. Це була не параноя, а мудрість.

Ще один цікавий момент – дієта ельфів. Що Трандуїл привіз людям. Бутелі вина й качани салату. Серйозно?! Це те, що їдять прості ельфи – Трандуїл же не очистив комору зі своїми королівськими делікатесами, він привіз загальну їжу ельфів. Тобто середньостатистичний ельф харчується листям салату, яке запиває червоним вином. І при цьому ельфи живуть вічно. От рецепт довголіття.

Трандуїл був проти ідеї Барда про перемовини з гномами, але він не лише погодився – він дав Барду ельфійського коня. Білі коні – вони з Лісового Королівства. Ще одне свідчення прихильності Трандуїла до Барда. А щодо Барда… Коли після перших невдалих перемовин Бард зустрівся з Трандуїлом на мосту, і Трандуїл кажучи, що гноми розуміють лише мову зброї, витащив меч – очі Барда піднялися знизу вгору. Тільки він дивився не на меч Трандуїла, а на самого Трандуїла – очі піднялися від рівня ніг Трандуїла, вони не слідували за лінією меча.
Господи, це біле волосся на складках плаща… Від срібної естетики Трандуїла в Битві перехоплює подих. І тіара. Варто зазначити, що такий фасон тіари, з акцентом позаду, характерний для жіночих ельфійських тіар – у Галадріель, Арвен. В Елронда у LOTR тіара не спускається так донизу, у Леголаса й інших ельфів LOTR і «Хоббіта», включаючи хоббітовського Елронда, задня частина взагалі відсутня. Однак тіара Трандуїла не справляє враження жіночої, вона… вона просто Трандуїлова. Трандуїл вище за поняття стать.



“My mother died there. My father does not speak of it. There is no grave. No memory. Nothing.”
Отут серце розривається за обох – і сина, і батька. Син занадто юний, щоб зрозуміти: Трандуїл не може говорити про це через те, що він любить занадто сильно. Любить сина. Про горе найважче говорити з найдорожчою людиною.



Трандуїл усім своїм виглядом показує, як йому, immortal, цікаво щось mortal. Гендальфу слід краще підбирати слова. Однак як же у Трандуїла розчесане волосся, воно аж пухнасте: явно тоді, коли всі озброювалися, тренувалися й марширували, Трандуїл робив вправи «100 разів провести щіткою по волоссю». І нащо йому в цій мілітарі-подорожі посох? Ладно він притащив цілий фургон одягу, а посох навіщо? Кстаті, він ще притащив кілька служниць, які спершу допомогли розвантажити фургони, а тоді нарізали фруктові салати, які стоять на столі в королівському наметі біля пляшок з вином.
Вино – це, канєшно, показово: Трандуїл налив вина Барду, але не Гендальфу.



І щодо кокетства Трандуїла. Це жуть, як він строїть глазки Барду. Однак ладно глазки, що це за оголене плече? Високомірна розкованість розкритого коміра – це одне, але оце вже за межами пристойності. Як не довжелезні ноги виставить перед Торіном, так плече оголить перед Бардом (і Гендальфом впридачу, от Гендальф радий). Ні стида, ні сраму.



Розмова з Гендальфом почалася на заході сонця. Це грудень, темніє рано, значить, приблизно 16 година. Більбо прийшов у королівський намет опівночі – а Гендальф все ще говорив з Трандуїлом. Хоча Бард уже пішов займатися справами. Про що можна було говорити 8 годин? Не дивно, що в наметі Трандуїла стоїть кілька пляшок вина, без допінгу тут не витримати.
Те, як Трандуїл каже «Мітрандір» - це не передати словами. Як і взагалі акцент Трандуїла, він вимовляє r там, де американці ковтають цей звук. Лі в ролі Трандуїла говорить з британським акцентом, як і всі актори, і його зроду не приймеш за американця, а тим більше техасця, але все одно його акцент - воістину ельфійський.

Коли Більбо віддав Трандуїлу й Барду Аркенстоун, Трандуїл, який раніше бачив цей камінь, відразу впізнав його і був вражений його значенням. А Бард відразу розцінив Аркенстоун як викуп. Що знову демонструє: думки смертних, цього разу хоббіта й людини, йдуть одним шляхом, а в ельфів своє мислення. Хоча в цій ситуації мислення Трандуїла було просте: йому не потрібен був викуп, він хотів піти війною на гномів, будь-який привід згодився б. Сильно ж образив його Торін.

Цю сцену неможливо дивитися й не згадувати про її зйомки й знаменитого коня Moose, який кожного разу на цих словах Лі розвертався як заведений. Так і чекаєш, що зараз Трандуїл засміється і скаже з докором “Moose”.
Однак як красномовно вистоїлася армія: погано озброєних незахищених латами людей поставили в середину квадрату ельфів, бездоганно озброєних і у надійних доспіхах. Що було домінуючим у цьому рішенні Трандуїла – стратегія чи милосердя?
І коли гноми Даїна атакували – Трандуїл наказав людям залишится позаду, прийняв удар на своїх ельфів.



Коли Торін зі стіни Еребору кричить Трандуїлу “I gave you nothing, you have nothing” – недоречно згадалося, що під час зйомок Лі й Річард були у відносинах і обмінювалися одягом, один синій светр з’являвся то на одному актору, то на іншому. Ну, светр – це не Аркенстоун.

Монолог Даїна просто шедевральний:
“I will not stand down before any elf! Not least this faithless Woodland sprite! He wishes nothing but ill upon my people! If he chooses to stand between me and my kin, I'll split his pretty head open! See if he's still smirking then!.. You pointy-eared princess”
Вираз Трандуїла, коли гном назвав його голову гарненькою і коли гном назвав його принцесою. «Принцеса» було образливо, він Королева. Нє, ну реально, ці папа й син по-особливому впливають на гномів.
Добре видно, яке почорніле срібло на доспіхах Трандуїла. Вони древні, дуже древні. А він – ще древніший.



За річний проміжок часу між зйомками Лі накачав собі м’язи. Тут добре видно, як бугриться біцепс. М’язи йому потрібні були для іншої ролі, але й для Трандуїла ідеально вийшло: у палаці Трандуїл був тонкий як тростиночка, а під час Битви Трандуїл має сильне тіло, яке відповідає доспіхам. Та й цілими днями махати двома мечами – тут без м’язів не обійтися.
Збоку кіраси видно гвинтики, якими вона скріплювалася. Якось після зйомок один гвинтик зламався, заблокувавши різьбу, і Лі ледве змогли визволити.



Коли почалася битва з орками, в книзі ельфи перші прийняли на себе удар. У фільмі Трандуїл вагався, чи варто йому вв’язуватися в цю битву. Але ж Боже мій, як Трандуїл б’ється. Зрозуміло, що Лось намальований комп’ютерною графікою, але Трандуїл справжній – Лі вживу виконував усі ці рухи, він реально верхи лягав на спину, відбиваючи удари ззаду.



А от падав з Лося дублер-каскадер. Занадто ризикований трюк.
Лось. От його загибель не можу пробачити сценаристам.
Боже, ця поза після того, як він упав. Розсипане волосся. Цей погляд. Як він завмер, готуючись зустріти орків – мить тиші перед торнадо.
Одне незрозуміло – де він взяв другий меч. До цього Трандуїл бився одним мечем, другою рукою він тримав поводи Лося. Я думала, може, на Лосі був прикріплений другий меч, і, падаючи, Трандуїл витащив його – але ні, на боках Лося меча не було, і каскадер падав, тримаючи в руках лише один меч. Але коли Трандуїл застиг на колінах, у нього вже два меча, обидва відведені ліворуч.





Те, як Трандуїл б’ється двома мечами – це неперевершено. Можна скільки завгодно захоплюватися яскравим flamboyant стилем Леголаса, але Трандуїл – це смертоносна сила. Навіть коли він захищається, він нападає. У Трандуїла немає жодного лишнього руху, кожна його дія розрахована. Сама присутність Трандуїла на полі бою змінює його результат. І його вигляд під час бою, як розлітається плащ, як сяє срібло меча, доспіхів і волосся – від нього не відірвати погляду.

Те, як Торін переміг своє безумство – це ще один момент до сліз. Це сама важлива перемога, він виграв саму важливу Битву – битву за самого себе. Він мав величезну силу в середині себе й був би королем величнішим, ніж Дурін – але ні, не судилося.

Чергова плутанина з географією. Леголасу верхи треба приблизно 12 годин, щоб дістатися від Гундабаду до Еребору – ой і швидкі ж ельфійські коні. І сценаристи абсолютно заплуталися в чотирьох частинах світу. Ревенхілл знаходиться не на північ від Еребору, а на південь. Я вже мовчу про те, що Трандуїл відправив Леголаса шукати Арагорна не на захід, а на північ.

Трандуїл. Отут серце розривається від болі за нього. Під час битви він ожив, емоції розтопили його льодовий панцир – і коли він побачив загиблих ельфів, ніщо не захищало його душу. Його біль, шок, потрясіння – на це неможливо дивитися.



У Гендальфа і орка є одне спільне – вони обидва вибрали непідходящий момент, щоб наблизитися до Трандуїла.
І Тауріель. Яка ж вона ідіотка. І вона ж росла з цими ельфами, які зараз лежать навколо мертві – а вона навіть не звернула на них уваги. Але ладно Тауріель, вона закохана і думає лише про милого гнома, це пояснює її сліпоту до всього іншого – але Леголас. Він принц цих ельфів – і йому абсолютно пофіг їх доля. Йому пофіг стан батька. Окей, діти часто не задумуються над станом батьків, вважаючи, що вони найсильніші й вищі за всі негаразди – але ж Леголас не маленька дитина, він мав розуміти, що батько міг загинути, що у батька шок від загибелі його підданих – а у Леголаса в голові якийся безглуздий протест. Протест взагалі безглуздий, а зараз він абсолютно недоречний.
Сценаристи скільки завгодно можуть стверджувати, що Трандуїл своїм горем зіпсував стосунки з сином, але я бачу тут інше. Він занадто опікав сина, і син став бачити батька як постійну константу в своєму житті, яка ніколи не помре, ніколи не покине його, яка прийме всі його вихідки. Він перестав цінити батька. А Трандуїл віддав синову усю свою душу.

Коли Тауріель звинувачує Трандуїла, що в ньому немає любові, нездатна зрозуміти, що в ньому навпаки, любов була занадто сильною – Трандуїл по-своєму намагається захистити її. Да, можна було вибрати інші слова й по-іншому донести їх, але Трандуїл знає, що чекає на Тауріель, і хоче її зупинити: не треба любити смертного, він помре, визнай зараз, що ця любов не справжня, і відпусти. Бо інакше будеш страждати все життя. Тауріель не послухалася – і зрозуміла Трандуїла, коли вже було занадто пізно.



The Eagles are here…
Господи, як можна було перетворити смерть старого жадібного гнома з книги на цю сцену в фільмі. Я ридаю вголос розмазуючи сльози по щоках кожного разу, коли передивляюся її. Та я навіть плачу, дивлячись в документалці її зйомки. І наче слова, які каже Торін, прості, але емоції акторів… ні, вони не актори, вони Торін і Більбо.

І майже відразу після цього новий нестерпний удар: Трандуїл піднімається в башту й обдивляється тіла. Трандуїл шукає й боїться знайти тіло сина. А коли Леголас виходить до нього – він оглядає його, запевняючи себе, що син живий і неушкоджений. Страх батька, який боїться, що втратив сина. Це так страшно. Трандуїл правильно зробив, що відпустив Леголаса – Леголасу пора було зажити власним життям і перестати сприймати батька як належне. Але як же боляче було Трандуїлу, коли Леголас пішов, у нього не просто сльози в очах – у нього виривається видих ридання. Дитину важко відпускати завжди, це я знаю як мати, і як мати-одиначка я знаю, як це – самому ростити дитину, а Трандуїл жив разом із сином три тисячі років. Колись Леголас зрозуміє, що в цей момент пережив батько. А поки що він принаймні протягнув йому руку. Після того, як Трандуїл розказав Леголасу про його матір, Леголас приклав руку до серця в ельфійському жесті поваги – він перший зробив цей жест, Трандуїл зробив його слідом за ним, і Леголас простягнув до батька руку.



Коли Тауріель спитала Трандуїла, чи поховають тепер Кілі, і Трандуїл тихо відповів “Yes” – за цим простим «да» досвід багатьох тисячоліть втрат і похоронів ближніх. Досвід, який зробив Трандуїла холодним королем закритого королівства.

А потім Більбо повернувся додому, у затишок, правда, трохи розграбований, своєї нори – і пригода стала здаватися такою далекою, наче в іншому житті: прекрасні ельфи, щирі гноми, могутні дракони – все це несумісне з тихим життям у рідній домівці.

У LOTR-групах народ хвастається тим, що дивиться підряд усі режисерські версії фільмів Пітера Джексона, всі три «Володаря перснів» за один день – я так не можу й не уявляю, навіщо гнати такий марафон. Це ж не серіальчик для релаксу. Мозок не здатен обробити стільки інформації за раз, емоційне сприйняття притуплюється. Нє, я люблю дивитися неспішно, із папером для нотаток під рукою.
У мене уходить два повні дні на те, щоб передивитися Хоббіт-3 – і це при тому, що деякі батальні сцени я прокручую. Але я можу на годину зависнути на якомусь моменті, зачепитися за якийся нюанс і зондувати його. Хоббіт-1 – це захоплююча казка, яку просто дивишся. Хоббіт-2 – це обожнювання Короля Ельфів, упивання яскравістю його краси й особистості. Хоббіт-3 – це удар за ударом по нервовій системі, і в результаті такий біль у грудях, що потім довго доводиться приходити до тями. Хоббіт-3 цілком справедливо звинувачують у затягнутості батальних сцен, але особисто я не заперечую – ці сцени й специфічний гумор дають змогу передихнути й набратися ментальних сил перед черговою емоційною сценою.

Пауль вчора на дні народження Шнайдера з самим Шнайдером і його корешами. Логічно припустити, що напроти них сидять фрау Ульріка і фрау Аріелла. Гуляли в гриль-барі Royall Grill в центрі Берліну напроти Музейного острова.
Щось у Пауля занадто багато серйозності в очах для такої події, а от Шнайдер весь поплив від щастя. Чудово, що любі друзі разом: попри все, що відбувається з Раммштайн, вони продовжують дружити, і це головне.




Протягом травня триває акція Раммшопу щотижневої роботи по п’ятницям. Подивилася я на рідкі фотозвіти. Я б не сказала, що ця акція успішна – народу мало. Нема черги під магазином, магазин напівпорожній – і в плані людей, і в плані товару. Не настільки люди збуджені Раммштайн, щоб щотижня в будній день відвідувати Раммшоп. Таку акцію треба було робити чи приуроченою якійсь визначній події на кшталт нового релізу (ха-ха), чи до Різдва.

З днем народження, Шнайдер!
Насолоджуйся життям, не депресуй, виховуй дітей, люби жінку, грайся бровами і будь щасливим.

Рік тому була Прага. Шалені емоції. Зараз здається, що то було в іншому житті. Хоча нє, не зараз, у мене навіть тоді було відчуття, що Прага - це казка.