Страх, який спричиняв Смауг, і його загибель якісь непропорційні: великий страшний дракон, якого Саурон збирався використати як суперзброю, що знищить усю Північ – і його вбив простий лучник із людей. Прям як античний мем «а розмов-то було». Хоча в цьому є філософія Толкіна і закладений у його книги меседж: світ Середизем’я починає належати людям, вони стають домінуючою силою, яка впливає на розвиток цього світу, а всі інші раси відходять і зникають.
Однак у книзі «Хоббіт» надприродні сили допомогли Барду убити дракона – дрозд розповів йому підслухані слова Більбо про відсутність однієї чешуйки на шкірі дракона. А в фільмі просто двобій людини й дракона.
Хммм… З огляд у на те, якою небезпекою Трандуїл вважав Смауга для Лісового Королівства, Трандуїл мав бути щиро вдячний Барду за такий подарунок – позбавлення від загрози. Це може пояснити відверту прихильність Трандуїла до Барда і його посмішки. Ну крім пояснення, що Трандуїл кокетка, яка любить кружити голови.
Яка цікава Тауріель: коли вона оброблювала Леголаса, щоб той відправився з нею допомогти гномам, вона назвала його «меллон» - друг. А коли він явився в той момент, як вона збиралася відправитися з Кілі до гномів – то він уже «мій лорд». Хоча правду кажучи, «меллон» також мало насторожити Леголаса, бо якщо друг – значить, романтики там нема. Хоча він і не чекав романтики від Тауріель. Орландо пояснив у інтерв’ю почуття Леголаса: своєвольність і емоційність Тауріель відрізнялися від поведінки інших підданих його батька, це привернуло його увагу й викликало інтерес. А далі він просто заплутався. І якщо Тауріель на початку цієї історії теж заплуталася між інтересом принца й інтересом гнома, то дуже швидко гном переміг: вони були одного рівня розвитку (хоча Кілі - нащадок Дуріна, але це не вплинуло на нього, все своє життя він жив простим життям), без погроз величного папи і незрозумілих очікувань принца.
Але Леголас унаслідував папину впертість і зробив усім гірше. Цей мем ідеально передає ситуацію.
Леголас такий льодяний, коли він говорить з Бардом і попереджує його про небезпеку Еребору. Не відсторонений від справ смертних, як Леголас у LOTR, а саме льодяний, як Трандуїл.
А звідки Леголас і Болг, син Азога, знали один одного? Болг упізнав у Леголасі сина короля, Леголас упізнав Болга. Хоча Болг ошивався в Дол Гулдурі, можливо, Болг якось очолив напад на Мірквуд, орки регулярно робили набіги на кордони Лісового Королівства. Леголас давно і багато бився з орками в лісі: він міг відрізнити орків Морії від орків Гундабаду.
І про Гундабад. Яке відношення «я послідую туди, куди веде мене серце» має до поїздки в Гундабад, якщо Тауріель взагалі не збиралася туди, це Леголас потащив потенційний об’єкт кохання у логово орків. У цьому моменті зійшлися дві проблеми Леголаса, причиною обох був батько: романтична і відсутність пам’яті про матір, тепер ці дві проблеми йдуть паралельно і обидві керують діями Леголаса.
Галадріель і Гендальф – оце любов, куди усім молодим ельфам. Таку love story ще пошукати. У Галадріель яйця з мітрілу. І зять у неї хороший.
Хмм, після знищення Кільця вони разом відправилися у Валінор. А там Гендальфу не треба бути в цьому старому тілі, він може прийняти будь-яку форму - наприклад, форму молодого красеня. В історії вже був випадок стосунків ельфа з ангером-майя, навіть дитина в них була. Оце поворот сюжету: приїжджає нарешті чоловік Галадріель у Валінор, а вона вагітна від Гендальфа.
Знову наплутали з часом: коли гноми, які залишилися в Озерному місті, прибули в Еребор, Більбо попереджує їх, що Торін зійшов з розуму «дні тому», бо це місце впливає на нього – але дракон був знищений лише цієї ночі, Торін перебував на золоті логова дракону лише кілька годин.
Сцени між Торіном і Більбо – це кожного разу сльози. Кожного разу своїми діалогами вони б’ють прямо в серце. Сцена з жолудем, коли Торін майже вийшов зі свого безумства, проста мрія посадити дерево вдома – і зруйновані малахітові стіни навколо. Торін і Більбо такі різні, вони протилежності – і в той же час вони розуміють цінності один одного. Це разюча відмінність з ельфами, на цьому фоні особливо зрозуміло, що ельфи абсолютно інші.
Ельфи. Боже. Поява Трандуїла на Лосі в Дейлі. Коли я дивилася в перший раз, і Трандуїл такий хлібосольний привозить людям припаси, і каже про допомогу – я в шоці думала: це що таке, відколи Трандуїл такий добрий? А потім Трандуїл каже Барду: “Your gratitude is misplaced. I did not come on your behalf. I came to reclaim something of mine” – і все стає на свої місця, Трандуїл не змінився, Трандуїл така ж падлюка, як і має бути.
У фільмі не дано чіткої відповіді на питання: чи знав Трандуїл, що гноми вижили? У книзі він логічно вважав, що дракон убив гномів перед тим, як напасти на Озерне місто, і лише прибувши на місце дізнався, що гноми живі. У фільмі незрозуміло, що думав Трандуїл, його слова про reclaim і приведена армія ельфів могли бути направлені на будь-яких любителів привласнити добро покійних гномів. А може, сценаристи дали відповідь на це питання, і ця відповідь відповідає на інше питання: чому під час розмови з Бардом у Дейлі одяг Трандуїла змінився: коли Трандуїл в’їхав у Дейл, він був без кіраси, а після того, як він сказав Барду про причину свого візиту – він уже в бойовій кірасі. Трандуїл приїхав у Дейл думаючи, що гноми вбиті драконом, армія ельфів була пересторогою: орки лазили по місцевості, мародери могли вже забратися в гору. Коли Трандуїл сказав Барду, що він тут задля того, щоб повернути свою власність із гори, Бард повідомив Трандуїла, що гноми живі й забарикадувалися в Ереборі. Тому Трандуїл перевдягнувся – він не збирався відмовлятися від своїх намірів повернути коштовності, просто тепер він збирався піти війною на гномів і зробити це силою.
Армія ельфів – дуже важливий момент для характеристики Трандуїла. Воїни мають бездоганний вишкіл, абсолютну синхронізацію дій. Бездоганна армія. Але коли Трандуїл став королем, армія лісових ельфів була скоріше партизанським загоном, ніж військовим з’єднанням. Та Трандуїл став королем саме тому, що армія лісових ельфів була слабкою – його батько був убитий у першому бою з Мордором. Ставши королем, Трандуїл створив цю ідеальну армію, більше того – він тисячоліттями підтримував вишкіл своїх воїнів, яких у нього було 2-3 тисячі. Тисячі років Трандуїл постійно був напоготові. І те, що він прийшов під Еребор з повною армією, врятувало всіх у Битві П’яти Армій. Ельфи інших земель могли дивитися на Трандуїла як на параноїка: створити мілітаризоване королівство, завжди очікувати найгірше – але життя доказало, що параноя Трандуїла була цілком виправдана. Це була не параноя, а мудрість.
Ще один цікавий момент – дієта ельфів. Що Трандуїл привіз людям. Бутелі вина й качани салату. Серйозно?! Це те, що їдять прості ельфи – Трандуїл же не очистив комору зі своїми королівськими делікатесами, він привіз загальну їжу ельфів. Тобто середньостатистичний ельф харчується листям салату, яке запиває червоним вином. І при цьому ельфи живуть вічно. От рецепт довголіття.
Трандуїл був проти ідеї Барда про перемовини з гномами, але він не лише погодився – він дав Барду ельфійського коня. Білі коні – вони з Лісового Королівства. Ще одне свідчення прихильності Трандуїла до Барда. А щодо Барда… Коли після перших невдалих перемовин Бард зустрівся з Трандуїлом на мосту, і Трандуїл кажучи, що гноми розуміють лише мову зброї, витащив меч – очі Барда піднялися знизу вгору. Тільки він дивився не на меч Трандуїла, а на самого Трандуїла – очі піднялися від рівня ніг Трандуїла, вони не слідували за лінією меча.
Господи, це біле волосся на складках плаща… Від срібної естетики Трандуїла в Битві перехоплює подих. І тіара. Варто зазначити, що такий фасон тіари, з акцентом позаду, характерний для жіночих ельфійських тіар – у Галадріель, Арвен. В Елронда у LOTR тіара не спускається так донизу, у Леголаса й інших ельфів LOTR і «Хоббіта», включаючи хоббітовського Елронда, задня частина взагалі відсутня. Однак тіара Трандуїла не справляє враження жіночої, вона… вона просто Трандуїлова. Трандуїл вище за поняття стать.
“My mother died there. My father does not speak of it. There is no grave. No memory. Nothing.”
Отут серце розривається за обох – і сина, і батька. Син занадто юний, щоб зрозуміти: Трандуїл не може говорити про це через те, що він любить занадто сильно. Любить сина. Про горе найважче говорити з найдорожчою людиною.
Трандуїл усім своїм виглядом показує, як йому, immortal, цікаво щось mortal. Гендальфу слід краще підбирати слова. Однак як же у Трандуїла розчесане волосся, воно аж пухнасте: явно тоді, коли всі озброювалися, тренувалися й марширували, Трандуїл робив вправи «100 разів провести щіткою по волоссю». І нащо йому в цій мілітарі-подорожі посох? Ладно він притащив цілий фургон одягу, а посох навіщо? Кстаті, він ще притащив кілька служниць, які спершу допомогли розвантажити фургони, а тоді нарізали фруктові салати, які стоять на столі в королівському наметі біля пляшок з вином.
Вино – це, канєшно, показово: Трандуїл налив вина Барду, але не Гендальфу.
І щодо кокетства Трандуїла. Це жуть, як він строїть глазки Барду. Однак ладно глазки, що це за оголене плече? Високомірна розкованість розкритого коміра – це одне, але оце вже за межами пристойності. Як не довжелезні ноги виставить перед Торіном, так плече оголить перед Бардом (і Гендальфом впридачу, от Гендальф радий). Ні стида, ні сраму.
Розмова з Гендальфом почалася на заході сонця. Це грудень, темніє рано, значить, приблизно 16 година. Більбо прийшов у королівський намет опівночі – а Гендальф все ще говорив з Трандуїлом. Хоча Бард уже пішов займатися справами. Про що можна було говорити 8 годин? Не дивно, що в наметі Трандуїла стоїть кілька пляшок вина, без допінгу тут не витримати.
Те, як Трандуїл каже «Мітрандір» - це не передати словами. Як і взагалі акцент Трандуїла, він вимовляє r там, де американці ковтають цей звук. Лі в ролі Трандуїла говорить з британським акцентом, як і всі актори, і його зроду не приймеш за американця, а тим більше техасця, але все одно його акцент - воістину ельфійський.
Коли Більбо віддав Трандуїлу й Барду Аркенстоун, Трандуїл, який раніше бачив цей камінь, відразу впізнав його і був вражений його значенням. А Бард відразу розцінив Аркенстоун як викуп. Що знову демонструє: думки смертних, цього разу хоббіта й людини, йдуть одним шляхом, а в ельфів своє мислення. Хоча в цій ситуації мислення Трандуїла було просте: йому не потрібен був викуп, він хотів піти війною на гномів, будь-який привід згодився б. Сильно ж образив його Торін.
Цю сцену неможливо дивитися й не згадувати про її зйомки й знаменитого коня Moose, який кожного разу на цих словах Лі розвертався як заведений. Так і чекаєш, що зараз Трандуїл засміється і скаже з докором “Moose”.
Однак як красномовно вистоїлася армія: погано озброєних незахищених латами людей поставили в середину квадрату ельфів, бездоганно озброєних і у надійних доспіхах. Що було домінуючим у цьому рішенні Трандуїла – стратегія чи милосердя?
І коли гноми Даїна атакували – Трандуїл наказав людям залишится позаду, прийняв удар на своїх ельфів.
Коли Торін зі стіни Еребору кричить Трандуїлу “I gave you nothing, you have nothing” – недоречно згадалося, що під час зйомок Лі й Річард були у відносинах і обмінювалися одягом, один синій светр з’являвся то на одному актору, то на іншому. Ну, светр – це не Аркенстоун.
Монолог Даїна просто шедевральний:
“I will not stand down before any elf! Not least this faithless Woodland sprite! He wishes nothing but ill upon my people! If he chooses to stand between me and my kin, I'll split his pretty head open! See if he's still smirking then!.. You pointy-eared princess”
Вираз Трандуїла, коли гном назвав його голову гарненькою і коли гном назвав його принцесою. «Принцеса» було образливо, він Королева. Нє, ну реально, ці папа й син по-особливому впливають на гномів.
Добре видно, яке почорніле срібло на доспіхах Трандуїла. Вони древні, дуже древні. А він – ще древніший.
За річний проміжок часу між зйомками Лі накачав собі м’язи. Тут добре видно, як бугриться біцепс. М’язи йому потрібні були для іншої ролі, але й для Трандуїла ідеально вийшло: у палаці Трандуїл був тонкий як тростиночка, а під час Битви Трандуїл має сильне тіло, яке відповідає доспіхам. Та й цілими днями махати двома мечами – тут без м’язів не обійтися.
Збоку кіраси видно гвинтики, якими вона скріплювалася. Якось після зйомок один гвинтик зламався, заблокувавши різьбу, і Лі ледве змогли визволити.
Коли почалася битва з орками, в книзі ельфи перші прийняли на себе удар. У фільмі Трандуїл вагався, чи варто йому вв’язуватися в цю битву. Але ж Боже мій, як Трандуїл б’ється. Зрозуміло, що Лось намальований комп’ютерною графікою, але Трандуїл справжній – Лі вживу виконував усі ці рухи, він реально верхи лягав на спину, відбиваючи удари ззаду.
А от падав з Лося дублер-каскадер. Занадто ризикований трюк.
Лось. От його загибель не можу пробачити сценаристам.
Боже, ця поза після того, як він упав. Розсипане волосся. Цей погляд. Як він завмер, готуючись зустріти орків – мить тиші перед торнадо.
Одне незрозуміло – де він взяв другий меч. До цього Трандуїл бився одним мечем, другою рукою він тримав поводи Лося. Я думала, може, на Лосі був прикріплений другий меч, і, падаючи, Трандуїл витащив його – але ні, на боках Лося меча не було, і каскадер падав, тримаючи в руках лише один меч. Але коли Трандуїл застиг на колінах, у нього вже два меча, обидва відведені ліворуч.
Те, як Трандуїл б’ється двома мечами – це неперевершено. Можна скільки завгодно захоплюватися яскравим flamboyant стилем Леголаса, але Трандуїл – це смертоносна сила. Навіть коли він захищається, він нападає. У Трандуїла немає жодного лишнього руху, кожна його дія розрахована. Сама присутність Трандуїла на полі бою змінює його результат. І його вигляд під час бою, як розлітається плащ, як сяє срібло меча, доспіхів і волосся – від нього не відірвати погляду.
Те, як Торін переміг своє безумство – це ще один момент до сліз. Це сама важлива перемога, він виграв саму важливу Битву – битву за самого себе. Він мав величезну силу в середині себе й був би королем величнішим, ніж Дурін – але ні, не судилося.
Чергова плутанина з географією. Леголасу верхи треба приблизно 12 годин, щоб дістатися від Гундабаду до Еребору – ой і швидкі ж ельфійські коні. І сценаристи абсолютно заплуталися в чотирьох частинах світу. Ревенхілл знаходиться не на північ від Еребору, а на південь. Я вже мовчу про те, що Трандуїл відправив Леголаса шукати Арагорна не на захід, а на північ.
Трандуїл. Отут серце розривається від болі за нього. Під час битви він ожив, емоції розтопили його льодовий панцир – і коли він побачив загиблих ельфів, ніщо не захищало його душу. Його біль, шок, потрясіння – на це неможливо дивитися.
У Гендальфа і орка є одне спільне – вони обидва вибрали непідходящий момент, щоб наблизитися до Трандуїла.
І Тауріель. Яка ж вона ідіотка. І вона ж росла з цими ельфами, які зараз лежать навколо мертві – а вона навіть не звернула на них уваги. Але ладно Тауріель, вона закохана і думає лише про милого гнома, це пояснює її сліпоту до всього іншого – але Леголас. Він принц цих ельфів – і йому абсолютно пофіг їх доля. Йому пофіг стан батька. Окей, діти часто не задумуються над станом батьків, вважаючи, що вони найсильніші й вищі за всі негаразди – але ж Леголас не маленька дитина, він мав розуміти, що батько міг загинути, що у батька шок від загибелі його підданих – а у Леголаса в голові якийся безглуздий протест. Протест взагалі безглуздий, а зараз він абсолютно недоречний.
Сценаристи скільки завгодно можуть стверджувати, що Трандуїл своїм горем зіпсував стосунки з сином, але я бачу тут інше. Він занадто опікав сина, і син став бачити батька як постійну константу в своєму житті, яка ніколи не помре, ніколи не покине його, яка прийме всі його вихідки. Він перестав цінити батька. А Трандуїл віддав синову усю свою душу.
Коли Тауріель звинувачує Трандуїла, що в ньому немає любові, нездатна зрозуміти, що в ньому навпаки, любов була занадто сильною – Трандуїл по-своєму намагається захистити її. Да, можна було вибрати інші слова й по-іншому донести їх, але Трандуїл знає, що чекає на Тауріель, і хоче її зупинити: не треба любити смертного, він помре, визнай зараз, що ця любов не справжня, і відпусти. Бо інакше будеш страждати все життя. Тауріель не послухалася – і зрозуміла Трандуїла, коли вже було занадто пізно.
The Eagles are here…
Господи, як можна було перетворити смерть старого жадібного гнома з книги на цю сцену в фільмі. Я ридаю вголос розмазуючи сльози по щоках кожного разу, коли передивляюся її. Та я навіть плачу, дивлячись в документалці її зйомки. І наче слова, які каже Торін, прості, але емоції акторів… ні, вони не актори, вони Торін і Більбо.
І майже відразу після цього новий нестерпний удар: Трандуїл піднімається в башту й обдивляється тіла. Трандуїл шукає й боїться знайти тіло сина. А коли Леголас виходить до нього – він оглядає його, запевняючи себе, що син живий і неушкоджений. Страх батька, який боїться, що втратив сина. Це так страшно. Трандуїл правильно зробив, що відпустив Леголаса – Леголасу пора було зажити власним життям і перестати сприймати батька як належне. Але як же боляче було Трандуїлу, коли Леголас пішов, у нього не просто сльози в очах – у нього виривається видих ридання. Дитину важко відпускати завжди, це я знаю як мати, і як мати-одиначка я знаю, як це – самому ростити дитину, а Трандуїл жив разом із сином три тисячі років. Колись Леголас зрозуміє, що в цей момент пережив батько. А поки що він принаймні протягнув йому руку. Після того, як Трандуїл розказав Леголасу про його матір, Леголас приклав руку до серця в ельфійському жесті поваги – він перший зробив цей жест, Трандуїл зробив його слідом за ним, і Леголас простягнув до батька руку.
Коли Тауріель спитала Трандуїла, чи поховають тепер Кілі, і Трандуїл тихо відповів “Yes” – за цим простим «да» досвід багатьох тисячоліть втрат і похоронів ближніх. Досвід, який зробив Трандуїла холодним королем закритого королівства.
А потім Більбо повернувся додому, у затишок, правда, трохи розграбований, своєї нори – і пригода стала здаватися такою далекою, наче в іншому житті: прекрасні ельфи, щирі гноми, могутні дракони – все це несумісне з тихим життям у рідній домівці.
У LOTR-групах народ хвастається тим, що дивиться підряд усі режисерські версії фільмів Пітера Джексона, всі три «Володаря перснів» за один день – я так не можу й не уявляю, навіщо гнати такий марафон. Це ж не серіальчик для релаксу. Мозок не здатен обробити стільки інформації за раз, емоційне сприйняття притуплюється. Нє, я люблю дивитися неспішно, із папером для нотаток під рукою.
У мене уходить два повні дні на те, щоб передивитися Хоббіт-3 – і це при тому, що деякі батальні сцени я прокручую. Але я можу на годину зависнути на якомусь моменті, зачепитися за якийся нюанс і зондувати його. Хоббіт-1 – це захоплююча казка, яку просто дивишся. Хоббіт-2 – це обожнювання Короля Ельфів, упивання яскравістю його краси й особистості. Хоббіт-3 – це удар за ударом по нервовій системі, і в результаті такий біль у грудях, що потім довго доводиться приходити до тями. Хоббіт-3 цілком справедливо звинувачують у затягнутості батальних сцен, але особисто я не заперечую – ці сцени й специфічний гумор дають змогу передихнути й набратися ментальних сил перед черговою емоційною сценою.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
