![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Один рік.
Сьогодні всі пишуть, всі згадують. Хоча жодна людина у здоровому глузді не захоче згадувати перші тижні війни. Але ми тут не в здоровому глузді. І водночас - ніхто з нас не був справжнім, не був повною мірою самим собою до 24 лютого 2022. Війна зірвала маски.
Про те, що почалася війна, я дізналася з фейсбуку. Прокинувшись вранці традиційно зайшла туди - і вся стрічка в повідомленнях, що міста у всіх регіонах України бомблять. Подзвонити дитині, дізнатися, як вони - виявилося, що я повідомила малій про війну. Подзвонити батькам, серце калатає від страху, як вони з їхніми хворобами сприйняли це, чи вони переживуть цей шок - виявилося, що організм має невідомі ресурси. Піти на роботу. На роботі ми пів дня тупо сиділи, щосекундно оновлюючи стрічку новин: бомбардування, прильот у сусідньому місті, прильот на сусідньому аеродромі… танки перейшли кордон… Київ у небезпеці… Південь повністю захоплено… Після обіду прийшов наказ пакувати і ховати найцінніше. Цим ми займалися наступні дні: розбирали експозиції, ховали експонати, відсували вітрини від вікон. Потім настав період волонтерства, безкінечні сітки: я лише раз спробувала плести сітки і, зрозумівши, що це не моє, перейшла на різання тканини. Розривання тканини має терапевтичний ефект, я любила рвати і різати сидячи на весняному сонечку у дворі подалі від людей і розмов. У середині квітня ми відкрили музей, трохи відновили експозиції і стали працювати з біженцями. Це наважче, що мені доводилося робити під час війни - надавати психологічну підтримку біженцям. Влітку війна стала new normal. Життя стабілізувалося, наскільки воно могло в умовах війни. У перші тижні війни магазини й аптеки були майже пусті, але з часом бізнес ожив, поставки товару налагодилися, хоча деякі марки зникли назавжди, розбомблені й знищені, але замість них прийшли нові. Сирени повітряної тривоги стали буденністю. Пам‘ятаю першу сирену, десь у березні. У перші дні сирен не було, про бомбардування оповіщували через соцмережі або взагалі по факту прильоту. Першу сирену я пересиділа у ванні. Потім повірила у правило двох стін і перенесла в коридор матрас із кроваті малої. У підвал я ніколи не спускалася, бо підвал багатоповерхівки після прильоту перетвориться на братську могилу. Коли бомбили наше місто, сирену дали вже після прильотів. Страшна ніч, шок тривав кілька днів. Влітку в нашому місті вже ніхто не ховався від сирен. А в жовтні почалися обстріли енергетичної системи. Тепер ми знову боялися повітряних тривог, бо кожний масований ракетний удар означав блекаут. Найдовший блекаут - три дні без світла, води, тепла, зв‘язку. Зима з графіками відключення електроенергії і квестом піймати світло. Отак пройшов рік. Рік протистояння абсолютному злу. Якщо інші війни людства мали сірі тони, то ця війна чорно-біла. Ніяких полутонів. І жодної миті за цей рік, навіть у перші дні, я не сумнівалася в нашій Перемозі. Україна переможе. Ми вже перемогли, бо ми живі й я пишу це українською мовою.
Сьогодні всі пишуть, всі згадують. Хоча жодна людина у здоровому глузді не захоче згадувати перші тижні війни. Але ми тут не в здоровому глузді. І водночас - ніхто з нас не був справжнім, не був повною мірою самим собою до 24 лютого 2022. Війна зірвала маски.
Про те, що почалася війна, я дізналася з фейсбуку. Прокинувшись вранці традиційно зайшла туди - і вся стрічка в повідомленнях, що міста у всіх регіонах України бомблять. Подзвонити дитині, дізнатися, як вони - виявилося, що я повідомила малій про війну. Подзвонити батькам, серце калатає від страху, як вони з їхніми хворобами сприйняли це, чи вони переживуть цей шок - виявилося, що організм має невідомі ресурси. Піти на роботу. На роботі ми пів дня тупо сиділи, щосекундно оновлюючи стрічку новин: бомбардування, прильот у сусідньому місті, прильот на сусідньому аеродромі… танки перейшли кордон… Київ у небезпеці… Південь повністю захоплено… Після обіду прийшов наказ пакувати і ховати найцінніше. Цим ми займалися наступні дні: розбирали експозиції, ховали експонати, відсували вітрини від вікон. Потім настав період волонтерства, безкінечні сітки: я лише раз спробувала плести сітки і, зрозумівши, що це не моє, перейшла на різання тканини. Розривання тканини має терапевтичний ефект, я любила рвати і різати сидячи на весняному сонечку у дворі подалі від людей і розмов. У середині квітня ми відкрили музей, трохи відновили експозиції і стали працювати з біженцями. Це наважче, що мені доводилося робити під час війни - надавати психологічну підтримку біженцям. Влітку війна стала new normal. Життя стабілізувалося, наскільки воно могло в умовах війни. У перші тижні війни магазини й аптеки були майже пусті, але з часом бізнес ожив, поставки товару налагодилися, хоча деякі марки зникли назавжди, розбомблені й знищені, але замість них прийшли нові. Сирени повітряної тривоги стали буденністю. Пам‘ятаю першу сирену, десь у березні. У перші дні сирен не було, про бомбардування оповіщували через соцмережі або взагалі по факту прильоту. Першу сирену я пересиділа у ванні. Потім повірила у правило двох стін і перенесла в коридор матрас із кроваті малої. У підвал я ніколи не спускалася, бо підвал багатоповерхівки після прильоту перетвориться на братську могилу. Коли бомбили наше місто, сирену дали вже після прильотів. Страшна ніч, шок тривав кілька днів. Влітку в нашому місті вже ніхто не ховався від сирен. А в жовтні почалися обстріли енергетичної системи. Тепер ми знову боялися повітряних тривог, бо кожний масований ракетний удар означав блекаут. Найдовший блекаут - три дні без світла, води, тепла, зв‘язку. Зима з графіками відключення електроенергії і квестом піймати світло. Отак пройшов рік. Рік протистояння абсолютному злу. Якщо інші війни людства мали сірі тони, то ця війна чорно-біла. Ніяких полутонів. І жодної миті за цей рік, навіть у перші дні, я не сумнівалася в нашій Перемозі. Україна переможе. Ми вже перемогли, бо ми живі й я пишу це українською мовою.
