Richard's SGN interview 2010

Вчора в інсті було згадано цитату з інтерв’ю Ріхарда для Seattle Gay News, тож я вирішила пройтися по всьому інтерв’ю – не тому що воно таке вже й цікаве, а саме через специфіку цього журналу http://rammsteinfangel.blogspot.com/2010/08/?m=1

Seattle Gay News – це найвідоміший журнал ЛГБТ в США. В 2010 році, коли Раммштайн влітку приїхали в Канаду виступити в Квебеці, журналістка журналу звернулася до Раммштайн з проханням про інтерв’ю – і була дуже здивована, коли Ріхард погодився. Реакція народу на контакт Ріхарда з SGN, наскільки я пам’ятаю, була позбавлена здивування – це ж типова поведінка Раммштайн: що кліп про пуссі знімати, що інтерв’ю для геїв давати – звичайний раммштайнівський епатаж. У 2010 році ніхто нічого не подумав, та й про що там думати, це ж не ніжний поцілунок в шийку посеред стадіону. Сам Ріхард під час інтерв’ю всіма силами намагався підкреслити, що він самий натуральний натурал у групі з шести натуральних натуралів. Знову-таки, це було задовго до того, як Флаке вибовтав, що кожен раммштайн має гомосексуальний досвід. Імідж Раммштайн як мачо-натуралів у той час був настільки сильним, що навіть журналістка, яка працювала на ЛГБТ-журнал, написала: «they're so masculine they can wear full drag on occasion and give not one ratte's arsch if anyone suspects them of being - you know.» Да-да-да, вони настільки мачо, що коли Ріхард вирядився в шовкову сорочку drag queen, то став уособленням жіночності. Та що там сорочка, Ріхард є уособленням жіночності, коли одягає білий халатик на концерті. Але, знову-таки, інтерв’ю було в 2010 році.

Перше питання стосувалося приїзду Раммштайн в США, яке на той момент лише смутно планувалося у вигляді мрії Ріхарда зіграти в Медісон Сквер Гарден. Потім поговорили про те, що з альбому ЛІФАД було зняте обмеження. Ріхард вкотре заявив, що не розуміє, чому його фото з буклету, де він шльопає голу жінку, викликало таке обурення. Далі журналістка загадала, що вона працює на гей-журнал, тож спитала про Mann gegen Mann – на що Ріхард відповів дуже цікаво: Тілль, написавши текст пісні, показав його друзям-геям, щоб упевнитися, що там нема нічого образливого. Бо коли ти сам не гей, вообще не гей, не маєш ні гомо-досвіду, ні уявлення про почуття геїв, то легко щось ляпнути. Розмова перейшла на Тілля, і Ріхард типово надавав йому компліментів. Журналістка заявила про глибокий зв'язок між хеві-металом і гей-культурою, що призвело до ще однієї тиради Ріхарда: «я не дивлюсь на світ «гей-культура», «метал-культура» тощо. Я ніколи не отожнюю себе з якоюсь групою людей.» Журналістка поцікавилася, чому так багато жінок захоплюються Раммштайн, і тут Ріхард видав наступну свою теорію, дуже цікаву й вірну: «Germany has a certain kind of culture, as we know, and it is kind of controlled, cold, manly, I would say. & I think it's the only country that we call the "Fatherland." Every other country is called the "Motherland."» Ріхард розвиває думку: він вірить у баланс чоловічного й жіночого начал, само собою, у нього, як і у кожної людини, також є чоловічі й жіночі риси. Але виходячи на сцену, Раммштайн мають підкреслювати, гіпертрофіювати свою німецьку ідентичність, тобто бути агресивно-male, вип’ячувати свою чоловічу сторону. Насправді це акторська гра на сцені, але жінки купляються на це. І раммштайни можуть грати лише таку роль (Ріхардова теорія підтверджує те, що якщо бути мачо – це єдина роль, яку вони можуть грати, то ніжні поцілунки, пристрасні лапання і томні залицяння грою не являються. І от нащо було себе половину життя мучити, змушуючи себе грати абсолютно чуджу своєму Я роль? Нарешті Ріхард це зрозумів). Далі розмова перейшла на агресію і способи її вираження, Ріхард вкотре привів приклад, що сама німецька мова є агресивною завдяки наголосам на першому складі.

А тепер саме цікаве.
Журналістка запитала, чи знайомий Ріхард зі слеш-фіками. Ріхард: «що це?» Журналістка: «це форма фанфіків». Ріхард: «я навіть не знаю, що це таке». Журналістка пояснила йому. Ріхард: «ніколи не чув про таке». Журналістка донесла йому, що раммштайни є дуже популярними героями слеш-фіків. Ріхард: «тобто реальних людей перетворюють в історії?» Журналістка: «да». Ріхард: «окей». Журналістка уточнила, що автор фіка спеціально наголошує, що це видумка, бо автор не знає реальних, скажімо, Ріхарда й Тілля. Ріхард віднісся до цього дуже легко: «в цьому немає нічого поганого» і розказав історію, що у школі на уроках малювання Ріхард завжди придумував власні історії про картини, які показував вчитель, і вони ніколи не співпадали з офіційною версією.
Отут Ріхард продемонстрував глибоку мудрість. Він відразу зрозумів, що написання фіків – це спосіб самовираження й вираження власних проблем автора. Дуже мало хто вникає в істинні характери й особливості життя людей, про яких пише фік. У фіках автор проецирує себе на персонажів, пише про свої переживання, триггери, фантазії, від реального прототипу там лише оболонка. Тож хоча існує велике питання щодо етичності використання реальної живої людини у якості героя фіка, Ріхард особисто не бачить у цьому проблеми. І отут я добавлю від себе: хоча Ріхарда вже просвітили про існування фіків, і важко, гортаючи інсту, не побачити арти непристойного змісту про себе, але Ріхард досі не цікавиться цим, не читає й не роздивляється. Інтерес до малюнків Паті – це інше, дитячі малюнки є забавкою без навантаження.
Ріхарду дуже повезло, що автори рамм-фіків зациклені на собі. Якщо брати жанр fanfiction взагалі, то я поважаю його, є дуже сильні автори, й деякі перли літератури виросли з фіків. Але це не стосується фандому Раммштайн. Хоча я не маю ніякого бажання читати рамм-фіки, мене кілька разів просили прочитати те чи інше. Навіть якщо в літературному плані ці опуси були на задовільному рівні, то психологічно це були зрізи автора, не раммштайнів. Єдина людина, яка могла б написати про реальних раммштайнів – це Іванна, але цього ніколи не станеться.
Продовжуючи розмову про слеш-фіки, Ріхард зазначив, що ніколи не був на таких сайтах, і взагалі він має звичку періодично відпочивати від інтернету (і тут Ріхард не збрехав: як би дивно це не звучало, але Ріхард дійсно не сидить постійно в соцмережах і лімітує те, де він лазить по інтернету). Ріхарда напрягає, що люди придумують всяке про його особисте життя, і він боїться, що люди почнуть говорити про те, який він батько і про його дочку (бідне сонечко Ріхард. Майже всіх його фанів цікавлять ЛИШЕ плітки про його особисте життя. А про те, який він батько, достатньо повисказувалася Кіра). Журналістка запевнила його, що у слеш-фіках народ не заходить так далеко. Ріхард закрив цю тему словами: «At the end of the day, we all scream for love. We all want to be loved.» (да, саме так. Автори фіків виплескують свою жагу любові в своїй творчості, а Ріхард, тодішній Ріхард, теж хотів бути любимим і беззвучно кричав у відчаї).

Наступний блок інтерв’ю. Журналістка спитала, чи існував би Раммштайн, якби всі шестеро раммштайнів народилися жінками. Ріхард: «ні». Ріхард починає розвивати свої теорії про жінок: жінки не потребують дружби. Жінка зрілого віку має менше подруг, ніж чоловік зрілого віку має друзів. Сильна жінка має друзів-чоловіків, їй нудно з подругами. Далі роздуми Ріхарда переходять на Раммштайн: наскільки важко шістьом чоловікам бути разом 16 років, якщо чоловіку й жінці важко зберегти шлюб протягом такого терміну – це при тому, що у чоловіка й жінки є секс, щоб нейтралізувати бійки. У групи з шістьох чоловіків немає сексу – для компенсації бійок. Тому бути разом їм дуже важко. Кожен день – це поле битви, це намагання побачити вищий сенс існування групи, це втеча від їхньої негативної енергії. У Раммштайн потужна креативна енергія, але вона деструктивна. Вона може травмувати – раммштайни ніколи не билися фізично, і інколи Ріхард жалкує, що не билися, може, краще було б фізично виплеснути це. Натомість раммштайни робили свої бійки вербально, проте з часом їхня комунікація зменшилася, і це породило пасивну агресію. Під час запису альбому ЛІФАД група майже розпалася через це. Далі Ріхард навів приклад про басиста своєї старої групи, якого він вигнав, а потім повернув, бо хімія порушилася.
Як все виявилося просто в житті: принести в їхні відносини секс для емоційного розвантаження – і гітаристи розвантажилися так, що один одного з обіймів не випускають. Ріхард ще у 2010 році розумів, що відмова від спілкування, мінімізація комунікації – це велика помилка, але нічого не міг вдіяти: він і сам не хотів й не міг спілкуватися з колегами, і вони відчували те саме. Шнайдер заявляв у інтерв’ю ЛІФАД-періоду, що раммштайни під час туру зустрічалися лише на сцені. Лише коли раммштайни зрозуміли, що якщо так далі буде продовжуватися – вони не напишуть новий альбом, а значить, не отримають прибуток, Пауль погодився піти з Ріхардом до психіатра. Психіатр порадив те саме – спілкуватися. Спершу гітаристи силою спілкувалися, виконуючи домашні завдання психіатра, а потім приноровилися, і пішло-поїхало… Не тільки між гітаристами, між всіма раммштайнами (крім Тілля) відносини нормалізувалися: у стадіонних турах вони не зустрічалися лише на сцені, вони реготали під час перельотів, гуляли по містах, вешталися по гримерках. Геть не те, про що казав Шнайдер у ЛІФАД-період.

Наостанок Ріхард розказав, як він любить виступати на сцені і як приємно бути в турі після довгої перерви й роботи в студії. На прохання журналістки сказати щось для ЛГБТ-фанів Раммштайн, Ріхард зазначив, що сказати йому нічого, просто будьте собою (дааа, тоді Ріхард ще не позиціонував себе активним захисником ЛГБТ і не давав меседжі світового значення). Коли прощаючись журналістка передала Ріхарду послання любові від своїх друзів, Ріхард склав руки на рівні грудей, легко поклонився й відповів: «The love is returned» (ох Ріхард і його намасте).