Про життя

[ivanna]

Побачила в новинах статистику, що 14 млн. українців потребують психологічної допомоги через війну. Фігня ваша статистика. Дах їде у всіх, різниця лише в тому, наскільки швидко і наскільки помітно. Всі ми зараз психічно травмовані, і це залишиться на все життя. Я добре знаю свої симптоми стресу, які вказують, що я переступила червону лінію – так от зараз я вже далеко у червоній зоні. Це стало особливо помітно, коли я була в Берліні восени – мене шарахало від звуку літаків і гелікоптерів. А вони там постійно літають над містом. Мозок розуміє, що це Німеччина, хай собі літають, їхнє небо безпечне – але підсвідомість ігнорує мозок і посилає сигнали паніки. А це було ще до їбучих шахедів, зараз любий проїхавший по вулиці деркач-мопед змушує подивитися на небо. Бо система оповіщення повітряної тривоги така, що може спрацювати вже після прильотів. Повітряна тривога – це ще одне джерело посттравматичного стресового розладу, що залишиться з нами на все життя. Мені часто здається, що я чую сирену, коли насправді її нема. Особливо вночі, я впевнена, що через вікно доноситься звук сирени, беру телефон – а повітряної тривоги немає. До речі, я чую звук сирени в Feuer Frei Раммштайн. Але найсильніше їбануло психіку відключення електроенергії. Все добре, коли діє встановлений графік відключень. Нема ніякої проблеми в тому, щоб побути без світла, коли ти чітко знаєш, коли його не буде. Є такий жарт, що ніхера не жарт: ніякі тренінги по тайм-менеджменту не навчили планувати свій день так, як це зробило обленерго. Але коли графік збивається і обленерго влаштовує квест "піймай світло" – це треш, весь відпрацьований розпорядок дня летить нахер. Особливо весело, коли треба піти в якусь установу, скажімо, за довідкою, і невідомо, є там світло чи нема. Бо якщо нема – доведеться чекати, поки буде. Добре, що хоч магазини зараз оснащені генераторами. Типовий ранок: ідеш на роботу під тріск генераторів і дихаєш парами відпрацьованого дизеля. Зелені Німеччини вскрилися б від такого, а у нас душа радіє, коли чує маленький працьовитий генератор – бо це є свідченням того, що життя максимально наближене до нормального. Але займатися такими роздумами й жувати соплі можна лише тоді, коли нема світла, як світло дають – відразу ставиш на зарядку все, що треба зарядити, включаєш те, що треба включити, робиш те, що потребує використання електроприладів. Зараз з'явився новий вид фобії – порожнього пауербанку. Маніакально слідкуєш, щоб пауербанк і батареї ноута й телефона були постійно заряджені. Це нагадує те, як люди, що пережили Голодомор, потім усе життя не могли викинути хліб і сушили сухарі. Так і ми тепер все життя будемо постійно заряджати пристрої. І набирати воду. Це ще один треш – запаси води на випадок відключень, якщо з цих запасів використав бодай одну пляшку – тут же маніакально поповнюєш їх, бо у любий момент може статися пиздець, а до пиздеця треба бути готовим.
Жодна нація світу не зрозуміє нас. Навіть українці, які виїхали за кордон, зараз не зрозуміють тих, що залишилися тут. Це абсолютно інше життя, життя в іншій реальності. Реальності, яка не може існувати в 21 столітті в центрі Європи – але вона є.
У однієї гостроязикої київської блогерши є такий простий тест: чи можете ви випити каву, коли вам хочеться? Просто піти й випити, а не шукати, у якому закладі працює генератор і хто не зачинився під час повітряної тривоги. Якщо да – то не треба давати нам поради.