Berlin - aftermacht
Oct. 7th, 2024 01:53 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ivannaПовернулася я додому. Вночі виходжу з автобуса в своєму місті, і перше, що я чую – сирена. Все як завжди. Таки я була не права, є в Україні стабільність. Стабільний пиздець.
Тепер треба усвідомити все те, що було, й що я дізналася під час цієї поїздки. Можу лише сказати, що мої знання піднялися на рівень вище.
Взагалі поїздка видалася інформативною та насиченою. У всіх аспектах, навіть професійному. У берлінському музеї я вдосталь нароздивлялася, як там оформлюють експозиції, як створюють та розміщують етикетаж, яке обладнання використовується й прочі тонкощі музейної справи.
Приїхала у Берлін я о 4 ранку. Заселення в готель – о 15. Тож весь цей час було використано для культурних подорожей. З рюкзачком за спиною, у якому мої всі земні пожитки, взяті в дорогу. Весь день йшов дощ, тож доводилося постійно ходити. Дощовий Берлін перед світанком справляє особливе враження. До речі, це я вперше потрапила в дощовий Берлін, всі минулі мої приїзди сюди відбувалися при сонячній погоді. Дощовий Берлін цілком заслуговує на характеристику Ріхарда, що він сірий й гнітючий. Взагалі, канєшно, після казкової Праги з її шпилями німецька тяжеловісність Берліну особливо відчувається.
Бароковий замок Шарлоттенбург прекрасний, а на стежках його парку відчуваєш, як жили аристократи давно минулої епохи. Умілили оливи в кадках – ну точно як на даху.
Оселилася я в своєму улюбленому готелі між Александрплатц та кладовищем: ідеальне розташування, нормальні ціни. Взагалі з цінами в Берліні норм, на відміну від дуже дорогої Праги. Нинішній Берлін нагадав мені Нью-Йорк кілька десятиліть тому, увесь час у голові були Ріхардові рядки: Culture clash and sidewalk trash. Така суміш культур, графіті повсюди… Українців стало менше, ніж два роки тому, і тут переважно вихідці зі східних російськомовних регіонів – знову проведу паралель з Прагою: там живуть переважно українці з Західної України. Канєшно, біженці із Західної України, так само як і біженці з умовно спокійної Центральної України – це окрема тема, але я не буду розвивати її. Є в Берліні русня в її найхарактернішому прояві: в метро дві старі баби біля мене обурювалися «почему хохлам не було ответа за Курск», в іншому метро бомжацька родина з трьох осіб жалілася, що їм не дають збирати пляшки на Александрплац.
Берлінська стіна, точніше, меморіал з її залишками – страшне місце. Земля пропитана вайбами зла й болю. Портрети загиблих гостро нагадали наш меморіал Небесної Сотні в Києві, створений після Майдану. Європейська столиця, в центрі якої гинули люди через мертвеччині щупальця радянського тоталітаризму. Ситі затишні жителі Заходу не можуть повною мірою усвідомити цей біль. Є місця сили, а це – місце смерті.
Прогулянка в районі Мауер-парку принесла кілька сюрпризів. Зокрема, я була здивована тим, як виглядає Люхенер-штрассе, де в 1988 році оселився Ріхард – вона має дуже красиву забудову, в архітектурному плані вона набагато більш вражаюча, ніж той район, де Ріхард живе зараз. Але Ріхард, вибираючи собі місце для постійного дому, орієнтувався на вайби, а не архітектурний стиль.
Раммшоп. Дуже рада, що я в п’ятницю з’їздила туди й позаглядала по вікнах. Бо той факт, що манатки з туру не продали й не віддали в переробку, а старанно запакували на майбутнє, є дуже позитивним і несе надію. А після видовища муміфікованого костюмчика Ландерса та привиду халатика Ріхарда позитивна надія ой як потрібна.
У суботу чомусь зручну мені електричку відмінили, тож довелося їхати електричкою до Панкова, а звідти сільським автобусом. Реально як по селу. Тож я вдосталь надивилася, де живе Шнайдер – там весь район забудований вуличками з такими затишними сімейними будинками за милою огорожею. Дуже тихо й спокійно.
Що умілило біля раммшопу – це бур’яни. Між раммшопом та станцією електрички простягаються березова рощиця й порослі бур’яном пустирі, так от цей бур’ян точно такий, як ріс біля дому мого дідуся, така ностальгія нахлинула: дзвіночки, цикорій, будяк…
Після раммшопу я збиралася відразу поїхати в берлінський музей, але в останню мить вирішила заскочити в готель переодягнутися. Ось так я побачила Ріхарда на трамвайній зупинці. Якби я на ходу не змінила плани, якби в трамваї дивилася в іншу сторону… Воістину це було втручання вищих сил. За 20 хвилин спостерігання за Ріхардом я дізналася про реального, справжнього Ріхарда більше, ніж можна собі уявити. Таке одкровення має негативні наслідки: тепер мені важко поєднати цього живого Ріхарда з Ріхардом на сцені. Пройде немало часу, ніж я стану знову дивитися концертні відео. Колись я, може, напишу про те, що я бачила. Що я можу сказати зараз. Ріхард вживу в реальному світі свого рідного міста такий самий не від світу цього, як і в турі Раммштайн. Він нічого не помічає навкруги. Принцип «бачу ціль – не бачу перешкод» діє навіть у таких буденних справах, як перехід дороги. Він виділяється навіть у Берліні, де нормою є самий дикий вибір одягу. Причому не можна сказати, щоб червона кєпочка якось вирізнялась на загальному фоні різноманіття берлінської моди, тут справа не в кєпочкі, сам Ріхард випромінює якісь вайби, що відокремлюють його від загальної маси людей. Ріхарда пізнають на вулиці – якісь два хлопця проходячи повз нього таращилися так, що ледве голови не вивернули, але Ріхард абсолютно не помічав цього, зайнятий своєю справою. На той момент справою було шукати щось у кишені. Боже, він так довго колупається в кишенях, я не знаю, чи то невдалий покрій кишень пальто, чи то просто Ріхард настільки на своїй хвилі.
Круспе-дім також пізнають. На моїх очах якась цілком прилічного виду компанія зупинилася навпроти Круспе-дому й стала відверто фотографувати дах. Ну я теж прилічного виду дівчина… Щодо жильців Круспе-дому: після того, як ДіРадо став персональним асистентом Ріхарда в турі, ДіРадо отримав особливий статус - їхній родині виділили ще одну квартиру під бізнес.
Описувати Новий Музей не буду, це треба бачити. У своїй персональній інсті я позаливала фото звідти. Найбільш моторошне враження справляють не скелети, а очі на антропоморфних саркофагах. Наче мумія дивиться на тебе з того світу. Жуткіше виглядає лише костюмчик Ландерс у такій же вітрині.
Ще допишу про раммшоп. Ріхард хоч і володіє ним, але я там не відчула абсолютно ніякого його впливу. Там немає Ріхардового почуття естетизму та витонченості. Це торгова лавка з бойким бізнесом - тобто типово геррове.
Тепер треба усвідомити все те, що було, й що я дізналася під час цієї поїздки. Можу лише сказати, що мої знання піднялися на рівень вище.
Взагалі поїздка видалася інформативною та насиченою. У всіх аспектах, навіть професійному. У берлінському музеї я вдосталь нароздивлялася, як там оформлюють експозиції, як створюють та розміщують етикетаж, яке обладнання використовується й прочі тонкощі музейної справи.
Приїхала у Берлін я о 4 ранку. Заселення в готель – о 15. Тож весь цей час було використано для культурних подорожей. З рюкзачком за спиною, у якому мої всі земні пожитки, взяті в дорогу. Весь день йшов дощ, тож доводилося постійно ходити. Дощовий Берлін перед світанком справляє особливе враження. До речі, це я вперше потрапила в дощовий Берлін, всі минулі мої приїзди сюди відбувалися при сонячній погоді. Дощовий Берлін цілком заслуговує на характеристику Ріхарда, що він сірий й гнітючий. Взагалі, канєшно, після казкової Праги з її шпилями німецька тяжеловісність Берліну особливо відчувається.
Бароковий замок Шарлоттенбург прекрасний, а на стежках його парку відчуваєш, як жили аристократи давно минулої епохи. Умілили оливи в кадках – ну точно як на даху.
Оселилася я в своєму улюбленому готелі між Александрплатц та кладовищем: ідеальне розташування, нормальні ціни. Взагалі з цінами в Берліні норм, на відміну від дуже дорогої Праги. Нинішній Берлін нагадав мені Нью-Йорк кілька десятиліть тому, увесь час у голові були Ріхардові рядки: Culture clash and sidewalk trash. Така суміш культур, графіті повсюди… Українців стало менше, ніж два роки тому, і тут переважно вихідці зі східних російськомовних регіонів – знову проведу паралель з Прагою: там живуть переважно українці з Західної України. Канєшно, біженці із Західної України, так само як і біженці з умовно спокійної Центральної України – це окрема тема, але я не буду розвивати її. Є в Берліні русня в її найхарактернішому прояві: в метро дві старі баби біля мене обурювалися «почему хохлам не було ответа за Курск», в іншому метро бомжацька родина з трьох осіб жалілася, що їм не дають збирати пляшки на Александрплац.
Берлінська стіна, точніше, меморіал з її залишками – страшне місце. Земля пропитана вайбами зла й болю. Портрети загиблих гостро нагадали наш меморіал Небесної Сотні в Києві, створений після Майдану. Європейська столиця, в центрі якої гинули люди через мертвеччині щупальця радянського тоталітаризму. Ситі затишні жителі Заходу не можуть повною мірою усвідомити цей біль. Є місця сили, а це – місце смерті.
Прогулянка в районі Мауер-парку принесла кілька сюрпризів. Зокрема, я була здивована тим, як виглядає Люхенер-штрассе, де в 1988 році оселився Ріхард – вона має дуже красиву забудову, в архітектурному плані вона набагато більш вражаюча, ніж той район, де Ріхард живе зараз. Але Ріхард, вибираючи собі місце для постійного дому, орієнтувався на вайби, а не архітектурний стиль.
Раммшоп. Дуже рада, що я в п’ятницю з’їздила туди й позаглядала по вікнах. Бо той факт, що манатки з туру не продали й не віддали в переробку, а старанно запакували на майбутнє, є дуже позитивним і несе надію. А після видовища муміфікованого костюмчика Ландерса та привиду халатика Ріхарда позитивна надія ой як потрібна.
У суботу чомусь зручну мені електричку відмінили, тож довелося їхати електричкою до Панкова, а звідти сільським автобусом. Реально як по селу. Тож я вдосталь надивилася, де живе Шнайдер – там весь район забудований вуличками з такими затишними сімейними будинками за милою огорожею. Дуже тихо й спокійно.
Що умілило біля раммшопу – це бур’яни. Між раммшопом та станцією електрички простягаються березова рощиця й порослі бур’яном пустирі, так от цей бур’ян точно такий, як ріс біля дому мого дідуся, така ностальгія нахлинула: дзвіночки, цикорій, будяк…
Після раммшопу я збиралася відразу поїхати в берлінський музей, але в останню мить вирішила заскочити в готель переодягнутися. Ось так я побачила Ріхарда на трамвайній зупинці. Якби я на ходу не змінила плани, якби в трамваї дивилася в іншу сторону… Воістину це було втручання вищих сил. За 20 хвилин спостерігання за Ріхардом я дізналася про реального, справжнього Ріхарда більше, ніж можна собі уявити. Таке одкровення має негативні наслідки: тепер мені важко поєднати цього живого Ріхарда з Ріхардом на сцені. Пройде немало часу, ніж я стану знову дивитися концертні відео. Колись я, може, напишу про те, що я бачила. Що я можу сказати зараз. Ріхард вживу в реальному світі свого рідного міста такий самий не від світу цього, як і в турі Раммштайн. Він нічого не помічає навкруги. Принцип «бачу ціль – не бачу перешкод» діє навіть у таких буденних справах, як перехід дороги. Він виділяється навіть у Берліні, де нормою є самий дикий вибір одягу. Причому не можна сказати, щоб червона кєпочка якось вирізнялась на загальному фоні різноманіття берлінської моди, тут справа не в кєпочкі, сам Ріхард випромінює якісь вайби, що відокремлюють його від загальної маси людей. Ріхарда пізнають на вулиці – якісь два хлопця проходячи повз нього таращилися так, що ледве голови не вивернули, але Ріхард абсолютно не помічав цього, зайнятий своєю справою. На той момент справою було шукати щось у кишені. Боже, він так довго колупається в кишенях, я не знаю, чи то невдалий покрій кишень пальто, чи то просто Ріхард настільки на своїй хвилі.
Круспе-дім також пізнають. На моїх очах якась цілком прилічного виду компанія зупинилася навпроти Круспе-дому й стала відверто фотографувати дах. Ну я теж прилічного виду дівчина… Щодо жильців Круспе-дому: після того, як ДіРадо став персональним асистентом Ріхарда в турі, ДіРадо отримав особливий статус - їхній родині виділили ще одну квартиру під бізнес.
Описувати Новий Музей не буду, це треба бачити. У своїй персональній інсті я позаливала фото звідти. Найбільш моторошне враження справляють не скелети, а очі на антропоморфних саркофагах. Наче мумія дивиться на тебе з того світу. Жуткіше виглядає лише костюмчик Ландерс у такій же вітрині.
Ще допишу про раммшоп. Ріхард хоч і володіє ним, але я там не відчула абсолютно ніякого його впливу. Там немає Ріхардового почуття естетизму та витонченості. Це торгова лавка з бойким бізнесом - тобто типово геррове.