![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ivannaКілька разів хотіла написати про життя в умовах війни, але воно, як то зараз модно казати, «не на часі». Сьогодні піймала себе на думці, що війна стала звичною. Ще недавно реальність здавалася страшним сном, от прокинешся – і цей кошмар розвіється. А зараз мозок не пам’ятає, як воно було до війни. Те життя зникло навіки. Навіть коли війна закінчиться – вона ніколи не залишить нас. Можна відбудувати зруйновані міста, але не можна загоїти рану в серці. Цей біль у грудях – він постійно. Біль за Україну, українців. Нація стала єдиним організмом, нас об’єднав страшний досвід. Є речі, які є зрозумілими і буденними лише українцям: повітряна тривога – обов’язкова частина життя. Віра в ЗСУ – як кажуть, Папа Римський не вірить настільки у Бога, як українці вірять в ЗСУ. Волонтерство – «все для фронту» перестало бути запліснявілим лозунгом. Війна змінила життя кожного міста. Міста окуповані, міста зруйновані, міста-фортеці… А моє місто отримало нове життя – воно несподівано стало притулком для десятків тисяч людей. Біженці, які тікали від жахіть війни, посеред степу опинялися в місті, де нічого немає – і вирішали зупинитися тут. Тому що це місто дає головну цінність нинішнього часу – спокій. Молодь, яка повиїжджала у великі міста, повернулася до батьківських домівок. За кілька тижнів місто стало переповнене людьми. Я ніколи в житті не бачила тут стільки людей на вулицях, машин на дорогах – а я ще застала період розквіту часів совєтів, коли місто було стотисячним. Люди з різних регіонів, які говорять різними діалектами – але всі намагаються говорити українською, навіть якщо півтора місяці тому були російськомовними. І у кожного своя страшна історія. На тому тижні мій музей відновив роботу, біженці приходять сюди, щоб познайомитися з містом, яке дало їм притулок – а багато хто планує залишитися тут, бо повертатися вже нема куди. Вони шукають спілкування, змоги виговоритися, і ми вислуховуємо їх, даємо психологічну підтримку. Потім ввечері відчуваєш себе більш виснаженим, ніж після фізичної роботи. Я працюю в музеї 23 роки, за цей час я провела тисячі заходів, лекцій, екскурсій, і кожен з них я автоматично починала фразою «добрий день, я рада вітати вас у нашому музеї». Вперше ця фраза стала недоречною. Чому радіти, ці люди опинилися тут не з власної волі, вони б прекрасно жили, не знаючи ні про цей музей, ні про це місто. Але – війна.
Сьогодні весь день в голові «Идут по Украине солдаты группы Центр».
Сьогодні весь день в голові «Идут по Украине солдаты группы Центр».
no subject
Date: 2022-04-15 05:35 pm (UTC)no subject
Date: 2022-04-15 05:40 pm (UTC)no subject
Date: 2022-04-15 08:39 pm (UTC)no subject
Date: 2022-04-16 04:03 am (UTC)