Berlin 10.2022
Oct. 12th, 2022 09:37 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ivannaLet the journey begin.
Як уже зрозуміло, я в Берліні. Я не біженка, просто приїхала на кілька днів, щоб позбутися стресу. Добрий відпочинок - коли вся Україна і моя родина під ракетними обстрілами, я тут у безпеці. Моторошно стає від думки, що вчора я була в Києві, Житомирі, Львові - тих містах, які бомбили найсильніше. Якби я поїхала не вчора, а сьогодні… Але янгол-охрронець оберіг мене і оберігає мою родину. Тож русня не зіпсує мені задоволення від подорожі, а біль за Україну в моєму серці не стихає з 24 лютого, тож сьогоднішні обстріли нічого не змінили.
Я мовчала про поїздку тому, що до кінця не вірила, що вона вдасться. Стільки було «але», це не сів і поїхав, як колись у мирний час. Спершу мені треба дібратися до Києва, а поїзди ходять погано і з великими запізненнями. Я була майже впевнена, що запізнюся на автобус на Берлін. Але ні, поїзд запізнився лише на пів години, у Київ я встигла. Київський вокзал не впізнати: зникли бомжі, натомість там кипить організоване життя і суровий контроль: рамки, просвічування сумок, перевірка документів. Все чітко і налагоджено. Наступний привід для страхів - посадка на автобус. Я панічно боялася, чи не купила я квиток на сайті аферистів. Як виявилося - ні, автобус стояв на своєму місці, і в ньому чекало місце для мене. Тут слід сказати, що у мене є два шляхи дібратися до Берліну - через Київ і через Львів. Але до Львова треба довго їхати залізницею, а я залізниць боюсь, занадто часто обстрілювали вокзали. Тож я вибрала поїхати до Києва і в Києві сісти на автобус - хоча Київ зараз одне з найнебезпечніших місць в Україні. Ми їхали Житомирською трасою, і по дорозі я бачила розбомблені будинки, весною там йшли бої, русня там творила свої мерзоти. Розбомблені будинки бачила й у Житомирі, корпуси одного з навчальних закладів - не пам‘ятаю, щоб про це повідомляли в новинах, але цих ракетних обстрілів було стільки… На всіх дорогах, біля всіх населених пунктів блок-пости й протитанкові їжаки - вони й у моєму місті є, звична картина. Отак ми дісталися кордону. На кордоні стояли чотири години - велика черга з автобусів, сама перевірка була швидкою: на українському кордоні просто просвітили паспорти, а на польському перевірили паспорти і прогнали сумки через сканер, не сильно видивляючись, що в них. На польському кордоні чергують волонтери: польські дівчата надають каву, чай, суп, питають, чи щось потрібно. Польщу ми проїхали транзитом, і вже у половині сьомого ранку я була в Берліні. Тут також на вокзалі чергують волонтери, працює центр для біженців. Ну я не біженка, я пішла собі в місто.
Я була в Берліні років десять тому і маю сказати, що змінилися в ньому лише люди - набагато більше стало турків та африканців. Атмосфера й краєвиди не змінилися. Ну хіба що перед Рейхстагом побудували будку, щоб вилучати в народа гроші, та добавилося кілька меморіалів. Дуже багато українських прапорів на установах. І українців багато: я сіла на трамвайну зупинку біля Круспе-дому перепочити (й сфотографувати, чого гріха таїти), так біля мене сиділа літня жінка з України. Круспе-дім. Да. Очевидно, що це основна сила, що тягнула мене в Берлін. Через певні сімейні обставини мені конче необхідно було вирватись кудись змінити обстановку, але можна поїхати будь-куди, не обов‘язково в Берлін. Але Іванні - обов‘язково. Я піднімалася по вулиці, на якій стоїть Круспе-будинок, і спершу побачила церкву. У мене серце на мить зупинилося. Ну а коли я побачила дах… хоча стрес від того, що я бачу дах на власні очі, виявився помірним. В житті дах виглядає точно так само, як на фото, і оскільки я вивчила його фото до найменших дрібниць, у мене було відчуття, що я цей дах вже бачила. Жалюзі опушені наполовину й відкриті, крізь них видно пальто, мольберт, піаніно, картину над ванною, колони. І ще дещо видно. Буду вдома - напишу, що можна публічно написати.
А зараз треба відпочити. Більше доби в дорозі і сьогодні весь день линдяти по Берліну, нічого не ївши й не пивши - це ще те випробування.
Ріхард запостив відео з Мексики, в мережі ходить фото й відео, як Ріхард був у школі - все це я буду аналізувати, коли повернуся додому.
Цікавий сьогодні вдень був випадок, коли я стояла під Круспе-домом і роздумувала, як би його безпалевно сфоткати. До дверей підійшли два чи наркомани, чи бомжі і стали там. Стоїмо ми і дивимося: я на них, вони на мене. Вони, мабуть, теж вирішили, що я наркоманка чи бомжиха, бо який там вигляд прямо з автобусу. Потім вони подзвонили по телефону і в домофон, й їх впустили. Так от це були або нові жильці Круспе-дому, або Ріхард знову стройку влаштував. Хоча таких робітників тільки Ріхард найняти може, от якраз такі здатні по його вказівці роздовбати несучу стіну в підвалі. І Ріхард здатний саме такий контингент поселити у себе.
Отак от. Бомжі мають особистий номер телефону Ріхарда, а фанатам no picture.
__________
Запостила в інсті фото з ранкової прогулянки по кладовищу. Неповторні відчуття, оце дійсно вайби. А у мене психіка міцна, мене привидами й іншими потойбічними явліннями не злякаєш. Але пробирало до кісток, особливо коли гілки тису ззаду чіплялися за волосся. Я не знаю, як людина може розказувати про мерців, що хапають за п‘ятки з-під тротуару, й вигулювати дітей в парку, який є атмосферним кладовищем. Ну в нас біля дому теж кладовище і діти на ньому граються, але там нема атмосфери й ми не лякливі, мерців не відчуваємо. Дивний цей Ріхард.
__________
Сьогодні день був присвячений раммшопу. Щоб дібратися туди, треба було їхати трамваєм, а потім с-баном. Оскільки я ніколи в житті не користувалася с-баном, а до метро в мене взагалі щось на кшалт фобії, то спершу я трохи заплуталася і поїхала не в ті єбеня, але потім схаменулася і відправилася куди треба. Від станції до раммшопу пройти просто, але Матір Божа, які це єбеня. Справжні єбеня з гопниками. Йдеш через лісок, потім повз кілька будинків, повертаєш - і відразу бачиш раммшоп. Зненацька. Це добрий струсок для нервової системи. В житті раммшоп вигляда так само, як на численних зйомках фанатів. Біля задніх дверей курили двоє дівчат, я підійшла до них і спросила, чи не можна було б купити одну річ з раммшопу, бо я з України і не зможу попасти сюди в суботу. Дівчата дуже співчували, одна пішла просити в начальства - але, на жаль, начальство не дозволило, продавати можна лише тоді, коли відкрита каса, тобто в робочі дні раммшопу. Воно зрозуміло, так і робиться нормальна торгівля, але все ж шкода. Ну що ж, фотобух Дойчланд буде подарунком на Перемогу. Я вдосталь находилася навколо раммшопу і позаглядала у всі вікна. Це було стидобище й позорище: поряд стоїть якась фабрика, і мужики звідти витріщилися на мене. Їм не звикати бачити фанів Раммштайн, які заглядають у вікна, але зазвичай це роблять хлопці, а не дівчина. Що я можу сказати по результатах свого зазирання. Раммшоп - це комплекс з трьох частин: безпосередньо раммшоп, склад раммшопу й склад обладнання Раммштайн. Все хазяйство Раммштайн, що каталося в турі, привезли додому і запакували до наступного року. Гітари Ріхарда зберігаються на складі, якраз їх я побачила першими. Склад магазину стоїть майже пустий, там лише алкоголь красується. Хоча якраз сьогодні в раммшоп приймали якийся товар. Офіси стоять закриті, жалюзі опущені - Хазяйка й Хазяїн відпочивають, Хазяйка хоч і вдома, на роботу заїжджати не збирається. Тож робітники й розслабилися, курять та теревенять. Сходила я до BBM - також виглядає як на фото-відео.
Ріхард вдома, замість диких оргій він проводить час з братом. Дєвочка зараз носить білу кофточку і, звичайно, червону кєпочку.
Як уже зрозуміло, я в Берліні. Я не біженка, просто приїхала на кілька днів, щоб позбутися стресу. Добрий відпочинок - коли вся Україна і моя родина під ракетними обстрілами, я тут у безпеці. Моторошно стає від думки, що вчора я була в Києві, Житомирі, Львові - тих містах, які бомбили найсильніше. Якби я поїхала не вчора, а сьогодні… Але янгол-охрронець оберіг мене і оберігає мою родину. Тож русня не зіпсує мені задоволення від подорожі, а біль за Україну в моєму серці не стихає з 24 лютого, тож сьогоднішні обстріли нічого не змінили.
Я мовчала про поїздку тому, що до кінця не вірила, що вона вдасться. Стільки було «але», це не сів і поїхав, як колись у мирний час. Спершу мені треба дібратися до Києва, а поїзди ходять погано і з великими запізненнями. Я була майже впевнена, що запізнюся на автобус на Берлін. Але ні, поїзд запізнився лише на пів години, у Київ я встигла. Київський вокзал не впізнати: зникли бомжі, натомість там кипить організоване життя і суровий контроль: рамки, просвічування сумок, перевірка документів. Все чітко і налагоджено. Наступний привід для страхів - посадка на автобус. Я панічно боялася, чи не купила я квиток на сайті аферистів. Як виявилося - ні, автобус стояв на своєму місці, і в ньому чекало місце для мене. Тут слід сказати, що у мене є два шляхи дібратися до Берліну - через Київ і через Львів. Але до Львова треба довго їхати залізницею, а я залізниць боюсь, занадто часто обстрілювали вокзали. Тож я вибрала поїхати до Києва і в Києві сісти на автобус - хоча Київ зараз одне з найнебезпечніших місць в Україні. Ми їхали Житомирською трасою, і по дорозі я бачила розбомблені будинки, весною там йшли бої, русня там творила свої мерзоти. Розбомблені будинки бачила й у Житомирі, корпуси одного з навчальних закладів - не пам‘ятаю, щоб про це повідомляли в новинах, але цих ракетних обстрілів було стільки… На всіх дорогах, біля всіх населених пунктів блок-пости й протитанкові їжаки - вони й у моєму місті є, звична картина. Отак ми дісталися кордону. На кордоні стояли чотири години - велика черга з автобусів, сама перевірка була швидкою: на українському кордоні просто просвітили паспорти, а на польському перевірили паспорти і прогнали сумки через сканер, не сильно видивляючись, що в них. На польському кордоні чергують волонтери: польські дівчата надають каву, чай, суп, питають, чи щось потрібно. Польщу ми проїхали транзитом, і вже у половині сьомого ранку я була в Берліні. Тут також на вокзалі чергують волонтери, працює центр для біженців. Ну я не біженка, я пішла собі в місто.
Я була в Берліні років десять тому і маю сказати, що змінилися в ньому лише люди - набагато більше стало турків та африканців. Атмосфера й краєвиди не змінилися. Ну хіба що перед Рейхстагом побудували будку, щоб вилучати в народа гроші, та добавилося кілька меморіалів. Дуже багато українських прапорів на установах. І українців багато: я сіла на трамвайну зупинку біля Круспе-дому перепочити (й сфотографувати, чого гріха таїти), так біля мене сиділа літня жінка з України. Круспе-дім. Да. Очевидно, що це основна сила, що тягнула мене в Берлін. Через певні сімейні обставини мені конче необхідно було вирватись кудись змінити обстановку, але можна поїхати будь-куди, не обов‘язково в Берлін. Але Іванні - обов‘язково. Я піднімалася по вулиці, на якій стоїть Круспе-будинок, і спершу побачила церкву. У мене серце на мить зупинилося. Ну а коли я побачила дах… хоча стрес від того, що я бачу дах на власні очі, виявився помірним. В житті дах виглядає точно так само, як на фото, і оскільки я вивчила його фото до найменших дрібниць, у мене було відчуття, що я цей дах вже бачила. Жалюзі опушені наполовину й відкриті, крізь них видно пальто, мольберт, піаніно, картину над ванною, колони. І ще дещо видно. Буду вдома - напишу, що можна публічно написати.
А зараз треба відпочити. Більше доби в дорозі і сьогодні весь день линдяти по Берліну, нічого не ївши й не пивши - це ще те випробування.
Ріхард запостив відео з Мексики, в мережі ходить фото й відео, як Ріхард був у школі - все це я буду аналізувати, коли повернуся додому.
Цікавий сьогодні вдень був випадок, коли я стояла під Круспе-домом і роздумувала, як би його безпалевно сфоткати. До дверей підійшли два чи наркомани, чи бомжі і стали там. Стоїмо ми і дивимося: я на них, вони на мене. Вони, мабуть, теж вирішили, що я наркоманка чи бомжиха, бо який там вигляд прямо з автобусу. Потім вони подзвонили по телефону і в домофон, й їх впустили. Так от це були або нові жильці Круспе-дому, або Ріхард знову стройку влаштував. Хоча таких робітників тільки Ріхард найняти може, от якраз такі здатні по його вказівці роздовбати несучу стіну в підвалі. І Ріхард здатний саме такий контингент поселити у себе.
Отак от. Бомжі мають особистий номер телефону Ріхарда, а фанатам no picture.
__________
Запостила в інсті фото з ранкової прогулянки по кладовищу. Неповторні відчуття, оце дійсно вайби. А у мене психіка міцна, мене привидами й іншими потойбічними явліннями не злякаєш. Але пробирало до кісток, особливо коли гілки тису ззаду чіплялися за волосся. Я не знаю, як людина може розказувати про мерців, що хапають за п‘ятки з-під тротуару, й вигулювати дітей в парку, який є атмосферним кладовищем. Ну в нас біля дому теж кладовище і діти на ньому граються, але там нема атмосфери й ми не лякливі, мерців не відчуваємо. Дивний цей Ріхард.
__________
Сьогодні день був присвячений раммшопу. Щоб дібратися туди, треба було їхати трамваєм, а потім с-баном. Оскільки я ніколи в житті не користувалася с-баном, а до метро в мене взагалі щось на кшалт фобії, то спершу я трохи заплуталася і поїхала не в ті єбеня, але потім схаменулася і відправилася куди треба. Від станції до раммшопу пройти просто, але Матір Божа, які це єбеня. Справжні єбеня з гопниками. Йдеш через лісок, потім повз кілька будинків, повертаєш - і відразу бачиш раммшоп. Зненацька. Це добрий струсок для нервової системи. В житті раммшоп вигляда так само, як на численних зйомках фанатів. Біля задніх дверей курили двоє дівчат, я підійшла до них і спросила, чи не можна було б купити одну річ з раммшопу, бо я з України і не зможу попасти сюди в суботу. Дівчата дуже співчували, одна пішла просити в начальства - але, на жаль, начальство не дозволило, продавати можна лише тоді, коли відкрита каса, тобто в робочі дні раммшопу. Воно зрозуміло, так і робиться нормальна торгівля, але все ж шкода. Ну що ж, фотобух Дойчланд буде подарунком на Перемогу. Я вдосталь находилася навколо раммшопу і позаглядала у всі вікна. Це було стидобище й позорище: поряд стоїть якась фабрика, і мужики звідти витріщилися на мене. Їм не звикати бачити фанів Раммштайн, які заглядають у вікна, але зазвичай це роблять хлопці, а не дівчина. Що я можу сказати по результатах свого зазирання. Раммшоп - це комплекс з трьох частин: безпосередньо раммшоп, склад раммшопу й склад обладнання Раммштайн. Все хазяйство Раммштайн, що каталося в турі, привезли додому і запакували до наступного року. Гітари Ріхарда зберігаються на складі, якраз їх я побачила першими. Склад магазину стоїть майже пустий, там лише алкоголь красується. Хоча якраз сьогодні в раммшоп приймали якийся товар. Офіси стоять закриті, жалюзі опущені - Хазяйка й Хазяїн відпочивають, Хазяйка хоч і вдома, на роботу заїжджати не збирається. Тож робітники й розслабилися, курять та теревенять. Сходила я до BBM - також виглядає як на фото-відео.
Ріхард вдома, замість диких оргій він проводить час з братом. Дєвочка зараз носить білу кофточку і, звичайно, червону кєпочку.
no subject
Date: 2022-10-11 07:30 am (UTC)no subject
Date: 2022-10-11 10:06 am (UTC)no subject
Date: 2022-10-11 11:42 am (UTC)no subject
Date: 2022-10-11 06:51 pm (UTC)