![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ivannaПоки чекаю на автобус додому, опишу свої польські пригоди - що не стосується Раммштайн. Ну як не стосується, весь цей тріп для них і про них.
Почну з того, що у своєму житті я подорожувала немало, але зовсім випустила з уваги, що концерт, де у клубі збирається 5 тисяч людей, і концерт, де на стадіоні збирається 50 тисяч людей- це дві різні речі в плані бронювання готелю. У першому випадку нема ніякої різниці, коли бронювати готель, у другому- бронювати житло треба якомога раніше, бо всі дешеві варіанти розберуть. Тут я упустила момент, бо як я писала раніше, до кінця не вірила, що вдасться поїхати, бо війна, не можна загадувати наперед. Мені вдалося знайти кімнату в готелі дешеву й відповідну моїм вимогам, але готель був у єбенях Катовіце. На щастя, через кілька днів підвернулася вигідна пропозиція. Бентежило лише те, що гугл-карти на місці цього готелю показують пустир. Стрьомно, да. Але я повірила букінгу й забронювала- і не прогадала. Житло виявилося маленькою квартиркою в новозбудованому житловому комплексі, де є Жабка- мережа магазинів, які торгують у неділю, чудо для Польщі. Ще одна перевага цього житла буквально врятувала мене від ночівлі на вулиці- за день до приїзду мені на пошту скинули коди від дверей і відео з інструкцією, що робити. Тобто я могла зайти сама, ніхто на мене не чекав- бо хер би дочекався, я вказала час прибуття 10 годину, а явилася о 3 ночі, спасибі погранцям. Добравшись до житла- 50 злотих за таксі це грабунок- я зайшла в квартиру, впала на ліжко і вирішила, що завтра я не встану. Як же я недооцінила свій організм. Я не тільки встала - я функцію майже без їжі й з кількома годинами сну в стані емоційного стресу. Не знаю, який відхідняк я отримаю вдома. Коли доберуся додому, а буде це аж у четвер під ранок. А на 9 годину в четвер мені на роботу. І вже замовили екскурсію. Як я буду проводити екскурсію, якщо я в стані контузії?
Щодо дороги. Українці, ніколи не користуйтеся перевізником Winew. Автобуси в них добрі, але графік жахливий. Вони абсолютно нікуди не спішать, на кожній зупинці стоять 1-2 години, у Вінниці взагалі 2,5 годин. А потім на кордоні ми безнадійно запізнилися. Я завжди раніше їхала з Києва, я звикла, що у Києві автобус максимально заповнюється й потім водій гоне до кордону, щоб мати подушку часу в запасі, бо кордон- це завжди якийся пиздець. А оце неспішне збирання публіки у кожному селі- та ну його нахер, я купилася на цей рейс тому, що він прямо через моє місто, але більше так не поїду. Ще й з усіх пропускних пунктів Вінев вибрав самий новий, який не має відпрацьованої процедури і де все робиться занадто ретельно. Ще й кладовище під пропускним пунктом, от позитив, щасливої дороги блять.
Про Катовіце. Місто трохи нагадує мені Дніпро- таке саме жваве й буйно забудоване без особливої естетики. Ніякого порівняння з Львовом, навіть старе місто тут і близько не дотягує, а нові забудови - це суміш новобудов із спадщиною періоду соціалізму, типового для наших міст. Люди - повсюди українці, українську мову чуєш частіше, ніж польську. У терміналах і додатках мови польська, англійська, німецька й українська.
Про Польщу. Раніше я бувала тут проїздом у/з Німеччину, це вперше пожила тут. У багатьох відношеннях Польща схожа на Україну, набагато ближча нам, ніж Німеччина. Німеччина - стара бюрократична машина, Польща новіша й жвавіша. Але я люблю німецькі надійність і порядок, і деяких німців я люблю. А живої безалаберності мені хватає в Україні. Тож міняти Україну на Польщу немає сенсу. Ну хіба що тут не бомблять.
І про це. Знову, як восени в Берліні, я відчула птср. Тут постійно літають літаки й вертольоти, і мене тіпає від цього звуку, автоматично думка «чого вони тут розліталися». Так і хочеться ткнути в мапу повітряних тривог у закладках.
Щодо українців у Польщі. Вже ні для кого не секрет, що між українцями, які виїхали, і українцями, які залишилися, шириться прірва. Вони не розуміють, чому ми залишилися, ми після цієї зими вважаємо себе сильнішими й справжнішими. Зазвичай я не реагую на людей, але тут я зірвалася прямо на стадіоні перед концертом. За мною якась дівка познайомилася з хлопчаком, і нашим суржиком вони стали з розумним видом розмірковувати, що в Україні зараз жити неможливо й ті, хто залишився - вони не бачать нічого хорошого в житті, з підвалів не вилазять і йобнулися головою, не живуть, а мучаться. Самі вони, звісно, виїхали з Дніпра у перші дні війни і хваляться один одному, як насолоджуються повноцінним життям у Європі. Тут я невитримала, повернулась до них і висказалася, що я живу в Україні й прекрасно насолоджуюся життям- приїхала в Польщу спеціально на концерти Раммштайн. В моєму житті прекрасного більше, ніж будь-коли, а війна підкреслює важливість кожної хвилини. Якби всі були такими любителями тікать, причому не з гарячих і окупованих місць, до таких людей ніяких питань немає, то зараз у Польщі б не насолоджуватися життям, а так само сиділи в підвалах. Хер НАТО когось захистить. У нас хлопці з протезами повертаються на передову, а тут здорові лобуряки відсиджуються.
Коли вже зайшла мова про людей, то вискажуся про фанатів Раммштайн. Вони приємно здивували. Фанати - йобнута публіка, я теж йобнута, але вони беззлобні. Шумні, підвипивші - але доброзичливі. Коли йде натовп фанів і назустріч я, одинока дівчина невеликих розмірів, мені геть не страшно. На стадіоні якийсь поляк став залицятися- це було мило, не дратувало. Мужика сильно вразило, що дівчина сама приїхала з України на Раммштайн. Тю, я й не таке можу утнути. Навіть бляді вживу не дратували, а смішили. Реально, коли бачиш їх у цих голих платтях збившихся у кучку поміж розвеселих людей- це так смішно. Як ручні мавпочки для потіхи. Єдині, хто дратує - це любителі збирати автографи промисловими масштабами. Бажання мати автограф- цілком нормальне. Автограф на памʼять. Мені не треба кілька автографів Ріхарда, хоча я могла їх взяти, але нащо, цей єдиний з розчерком через личко - він стане для мене іконою. Що не нормально- це коли приходять молодики з цілою торбою дисків і вінілів, розкладають цей магазин звукозапису й хочуть мати кожен екземпляр пвдписаним. Ладно, якщо це на продаж- гидко, але ладно. Але ні, я знала таку породу фанатів у минулому житті, вони збирають автографи для себе. Як на мене- це знецінення автографу.
Про Раммштайн у Польщі. На відміну від хитрозроблених мюнхенів, у Катовіце були раді приймати в себе Раммштайн. Точніше, не знаю про добропорядочних містян, але влада міста зробила все можливе, щоб фанам було комфортно. Зокрема, транспорт працював бездоганно- як і було обіцяно, трамваї ввечері й вночі ходили один за одним, так що проблем вибратися зі стадіону до центру міста не було, ну хіба що ребра в тисняві подавили.
Наче все, що хотіла висказати. Скоро прийде автобус, і Катовіце адью.
Почну з того, що у своєму житті я подорожувала немало, але зовсім випустила з уваги, що концерт, де у клубі збирається 5 тисяч людей, і концерт, де на стадіоні збирається 50 тисяч людей- це дві різні речі в плані бронювання готелю. У першому випадку нема ніякої різниці, коли бронювати готель, у другому- бронювати житло треба якомога раніше, бо всі дешеві варіанти розберуть. Тут я упустила момент, бо як я писала раніше, до кінця не вірила, що вдасться поїхати, бо війна, не можна загадувати наперед. Мені вдалося знайти кімнату в готелі дешеву й відповідну моїм вимогам, але готель був у єбенях Катовіце. На щастя, через кілька днів підвернулася вигідна пропозиція. Бентежило лише те, що гугл-карти на місці цього готелю показують пустир. Стрьомно, да. Але я повірила букінгу й забронювала- і не прогадала. Житло виявилося маленькою квартиркою в новозбудованому житловому комплексі, де є Жабка- мережа магазинів, які торгують у неділю, чудо для Польщі. Ще одна перевага цього житла буквально врятувала мене від ночівлі на вулиці- за день до приїзду мені на пошту скинули коди від дверей і відео з інструкцією, що робити. Тобто я могла зайти сама, ніхто на мене не чекав- бо хер би дочекався, я вказала час прибуття 10 годину, а явилася о 3 ночі, спасибі погранцям. Добравшись до житла- 50 злотих за таксі це грабунок- я зайшла в квартиру, впала на ліжко і вирішила, що завтра я не встану. Як же я недооцінила свій організм. Я не тільки встала - я функцію майже без їжі й з кількома годинами сну в стані емоційного стресу. Не знаю, який відхідняк я отримаю вдома. Коли доберуся додому, а буде це аж у четвер під ранок. А на 9 годину в четвер мені на роботу. І вже замовили екскурсію. Як я буду проводити екскурсію, якщо я в стані контузії?
Щодо дороги. Українці, ніколи не користуйтеся перевізником Winew. Автобуси в них добрі, але графік жахливий. Вони абсолютно нікуди не спішать, на кожній зупинці стоять 1-2 години, у Вінниці взагалі 2,5 годин. А потім на кордоні ми безнадійно запізнилися. Я завжди раніше їхала з Києва, я звикла, що у Києві автобус максимально заповнюється й потім водій гоне до кордону, щоб мати подушку часу в запасі, бо кордон- це завжди якийся пиздець. А оце неспішне збирання публіки у кожному селі- та ну його нахер, я купилася на цей рейс тому, що він прямо через моє місто, але більше так не поїду. Ще й з усіх пропускних пунктів Вінев вибрав самий новий, який не має відпрацьованої процедури і де все робиться занадто ретельно. Ще й кладовище під пропускним пунктом, от позитив, щасливої дороги блять.
Про Катовіце. Місто трохи нагадує мені Дніпро- таке саме жваве й буйно забудоване без особливої естетики. Ніякого порівняння з Львовом, навіть старе місто тут і близько не дотягує, а нові забудови - це суміш новобудов із спадщиною періоду соціалізму, типового для наших міст. Люди - повсюди українці, українську мову чуєш частіше, ніж польську. У терміналах і додатках мови польська, англійська, німецька й українська.
Про Польщу. Раніше я бувала тут проїздом у/з Німеччину, це вперше пожила тут. У багатьох відношеннях Польща схожа на Україну, набагато ближча нам, ніж Німеччина. Німеччина - стара бюрократична машина, Польща новіша й жвавіша. Але я люблю німецькі надійність і порядок, і деяких німців я люблю. А живої безалаберності мені хватає в Україні. Тож міняти Україну на Польщу немає сенсу. Ну хіба що тут не бомблять.
І про це. Знову, як восени в Берліні, я відчула птср. Тут постійно літають літаки й вертольоти, і мене тіпає від цього звуку, автоматично думка «чого вони тут розліталися». Так і хочеться ткнути в мапу повітряних тривог у закладках.
Щодо українців у Польщі. Вже ні для кого не секрет, що між українцями, які виїхали, і українцями, які залишилися, шириться прірва. Вони не розуміють, чому ми залишилися, ми після цієї зими вважаємо себе сильнішими й справжнішими. Зазвичай я не реагую на людей, але тут я зірвалася прямо на стадіоні перед концертом. За мною якась дівка познайомилася з хлопчаком, і нашим суржиком вони стали з розумним видом розмірковувати, що в Україні зараз жити неможливо й ті, хто залишився - вони не бачать нічого хорошого в житті, з підвалів не вилазять і йобнулися головою, не живуть, а мучаться. Самі вони, звісно, виїхали з Дніпра у перші дні війни і хваляться один одному, як насолоджуються повноцінним життям у Європі. Тут я невитримала, повернулась до них і висказалася, що я живу в Україні й прекрасно насолоджуюся життям- приїхала в Польщу спеціально на концерти Раммштайн. В моєму житті прекрасного більше, ніж будь-коли, а війна підкреслює важливість кожної хвилини. Якби всі були такими любителями тікать, причому не з гарячих і окупованих місць, до таких людей ніяких питань немає, то зараз у Польщі б не насолоджуватися життям, а так само сиділи в підвалах. Хер НАТО когось захистить. У нас хлопці з протезами повертаються на передову, а тут здорові лобуряки відсиджуються.
Коли вже зайшла мова про людей, то вискажуся про фанатів Раммштайн. Вони приємно здивували. Фанати - йобнута публіка, я теж йобнута, але вони беззлобні. Шумні, підвипивші - але доброзичливі. Коли йде натовп фанів і назустріч я, одинока дівчина невеликих розмірів, мені геть не страшно. На стадіоні якийсь поляк став залицятися- це було мило, не дратувало. Мужика сильно вразило, що дівчина сама приїхала з України на Раммштайн. Тю, я й не таке можу утнути. Навіть бляді вживу не дратували, а смішили. Реально, коли бачиш їх у цих голих платтях збившихся у кучку поміж розвеселих людей- це так смішно. Як ручні мавпочки для потіхи. Єдині, хто дратує - це любителі збирати автографи промисловими масштабами. Бажання мати автограф- цілком нормальне. Автограф на памʼять. Мені не треба кілька автографів Ріхарда, хоча я могла їх взяти, але нащо, цей єдиний з розчерком через личко - він стане для мене іконою. Що не нормально- це коли приходять молодики з цілою торбою дисків і вінілів, розкладають цей магазин звукозапису й хочуть мати кожен екземпляр пвдписаним. Ладно, якщо це на продаж- гидко, але ладно. Але ні, я знала таку породу фанатів у минулому житті, вони збирають автографи для себе. Як на мене- це знецінення автографу.
Про Раммштайн у Польщі. На відміну від хитрозроблених мюнхенів, у Катовіце були раді приймати в себе Раммштайн. Точніше, не знаю про добропорядочних містян, але влада міста зробила все можливе, щоб фанам було комфортно. Зокрема, транспорт працював бездоганно- як і було обіцяно, трамваї ввечері й вночі ходили один за одним, так що проблем вибратися зі стадіону до центру міста не було, ну хіба що ребра в тисняві подавили.
Наче все, що хотіла висказати. Скоро прийде автобус, і Катовіце адью.
newramfan
Date: 2023-08-02 12:17 pm (UTC)