Підсумки року – 2023
Dec. 23rd, 2023 12:16 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ivannaТрадиційне Різдвяне підведення підсумків. Я так звикла до цієї традиції, що протягом року ловлю себе на думці: «це я занесу в підсумковий пост». І у цьому році є що занести. Цей рік був перенасичений емоціями і враженнями. Наче Всесвіт вирішив так компенсувати за другий рік жахливої реальності, реальності війни. Коли я відкрила минулорічний підсумковий пост, то здивовано побачила, що я поставила в назві «2023» замість «2022». Підсвідомість відторгала ту дату, 2022 рік. Але життя продовжується, настав час писати справжній підсумковий пост 2023 року – одного з самих найкращих років мого життя.
Сайт року: все традиційно – блог, інста. Тепер ще й тікток доводиться освоювати, спасибі Ріхарду фон Раммштайну.
Знайомство року: котрий рік поспіль у цій графі я пишу Ріхард Круспе. Тому що кожного року відкривається нова грань Ріхарда. Ріхард – справжній діамант, у нього стільки ж граней і таке ж сяйво. І така сама міць: Ріхард, який здається крихким, всередині має алмазний стержень. Цього року я познайомилася з Ріхардом-людиною. Не творчою особистістю, не Королевою на сцені – а дуже милою, щирою живою людиною з плоті й крові. Ріхард у спілкуванні – це емоційна ртуть, серед людей він тендітна дюймовочка, і навіть коли він зображає з себе величного Ріхарда Круспе – він все одно милий Ріхард, який жадає бути любимим.
Програма року: цей пункт треба було викинути багато років тому, ніякими програмами я не цікавлюся.
Фільм року: я вдарилася в ностальгію й передивилася «Спрут-5». Мабуть, зараз ніхто не пам’ятає італійський серіал про мафію й комісара Катані, який був гідним конкурентом Штірліцу в серцях радянських жінок у 80-х роках. Катані мене ніколи не цікавив, а от дивитися «Спрут» я любила – це було вікно в інше життя, красиве життя. Катані благополучно вбили, але серіал на цьому не закінчився, у 1994 році в нас показали «Спрут-5» з новим головним героєм, Давіде. Я закохалася в нього до безпам’ятства, також сюжет захопив мене. Зараз мені захотілося передивитися й порівняти враження. Що сказати… Я підтвердила свою теорію: людина не міняється, якщо щось зносило голову в дитинстві – воно знесе голову й у зрілому віці. Я пережила всі ті емоції, що розривали моє серце майже 30 років тому.
Блюдо року: не можу сказати, щоб їжа мала якесь особливе значення в моєму житті, але до традиційного набору страв у цьому році чомусь добавилися синенькі, тобто баклажани. Уявлення не маю, чому мене пробило на них, але все літо не могла відірватися. І помідори, тут взагалі тяга як у наркомана була, добре, що завдяки теплій осені аж до листопада в продажі були справжні городні овочі.
Напій року: з роками чорний чай без добавок стає чи не єдиним напоєм, який я вживаю. Чай з ромашки – то само собою, то обов’язкова складова такого життя. Каву я не п’ю через несумісність з моїм серцем, різні соки-соди – суцільна хімія. У цьому році відвернуло від алкоголю. Я й раніше була слабаком з алкоголем, а зараз геть зле: влітку пляшка звичайного пива викликала жорстокі судороги й тригернула найсильнішу мігрень, ледве оклигалася, так що ну його нафіг.
Відчуття року: очікування пиздеця. Причому у всьому. Тривога – очікуєш, що ракета йобне щось важливе, пів року чекали на підрив ЗАЕС (зараз теж чекаємо, але не в такій напрузі, ядерні запаси потроху з’їдаються). З Раммштайн так само: після репетиції у Вільнюсі кожен концерт боїшся, що буде повторення того кошмару. Відбули концерт, відіграли – і слава Богу, нема чого плакатися, що кусси прибрали.
Мова року: українська, англійська, німецька. Всі були важливі: українська – мова серця, англійська – мова спілкування з Ріхардом, німецька – мова Раммштайн.
Екстрим року: вахта на сходах готелю «Монополь» у Катовіце – це, беззаперечно, екстрим. Години стояння й сидіння на сходах… Причому на відміну від інших фанатів я знала розпорядок раммштайнів, знала, коли вони мають виходити, щоб їхати на стадіон чи в аеропорт – але все одно мене тягнуло на ті сходи, не могла перебувати ні в якому іншому місці. Сидиш, спілкуєшся з фанами, переписуєшся з друзями. За півгодини до виходу раммштайнів серце починає калатати, підіймається паніка, очі приковані до дверей готелю. Коли вони вийдуть? Чи зможу я побачити Ріхарда? Кілька разів у мене було відчуття, що я не витримаю нервової напруги, впаду прямо тут на сходах – і в той же час це була найсильніша ейфорія, я б не проміняла ці хвилини й години ні на що інше.
Концерт року: Хожув-1 і Хожув-2. Не можу сказати, який з них був кращим чи більш особливим, не можу порівнювати їх. Хожув-1 був моїм першим живим концертом Раммштайн, все сприймалося вперше, це були гострі сирі емоції. Другий концерт уже сприймався розумом – ну принаймні до поцілунку на Ду Хаст, після цього мозок перегорів. Биття серця Раммштайн, яким пульсує чаша стадіону, реальні вибухи піротехніки, вогні – це закарбувалося в моїй пам’яті з першого концерту, а от деталі дійства на сцені й дрібні подробиці я краще пам’ятаю з Хожува-2.
Інтерес року: німці. Німці повсюди, все моє життя пов’язане з німцями. Раммштайн – само собою. Але в цьому році моя робота стала тісно пов’язана з німцями: спершу – участь у розкопках німецьких військових поховань, зараз – дослідження боїв за звільнення міста в 1943 році з точки зору німецької армії. Таке враження, що на мене накладене закляття: в моєму житті можуть бути тільки німці.
Мрія року: у кожного українця зараз одна мрія. Але крім цього, моєю мрією було попасти на концерт Раммштайн і хоч би здалеку побачити Ріхарда під готелем, хоч би його частину тіла й рожеву кофточку. Те, що сталося, вийшло далеко за межі моєї мрії.
Нездійснена мрія: на жаль, мрія про Перемогу в цьому році не здійснилася. Точніше, те, що ми живі – це вже перемога, але війна не закінчилася.
Місто року: Катовіце. Цим все сказане. Хіба що поясню, що Хожув – це пригород Катовіце.
Місце року: оті сходи готелю «Монополь», про які я писала вище.
Відкриття року: німецький погляд на мій край у період Другої світової війни. Знайомство і співпраця з цікавими особистостями, безліч нової інформації, переосмислення історії. Захоплююче і трохи моторошно.
Персональна подія року: те, про що я писала на початку посту – знайомство з реальним Ріхардом Круспе. З одного боку, я добилася цього власною наполегливістю і знаннями, з іншого – сили Всесвіту зробили мені такий подарунок. Тобто нічого не станеться, якщо сидіти на жопі рівно, так само можна рвати сили й душу з нульовим результатом. Але тут результат був приголомшливим.
Виконавець року: Rammstein.
Пісня року: Ohne Dich. Коли на Хожуві-1 Ріхард пішов до Пауля на цій пісні – це був абсолютний шок. Ніколи не забуду, як після Хожува-1 я у безпам’ятстві добилася до готелю, моя психіка зруйнована силою подвійного месседжу гітаристів, які спершу зробили шлюбну обітницю на Ду Хаст, а потім зійшлися на Оне Діщ. Гітаристи грають «Без тебе» стоячи пліч о пліч, демонструючи, що вони не хочуть бути один без одного. Потім у Брюсселі добавилися поцілунки. Мене особливо пробирає бета-версія Ohne Dich, де Пауль грає соло: чому вони згадали про неї, чому Пауль став грати соло – знають лише вони, але коли Пауль грає музичне послання Ріхарду, а Ріхард у відповідь цілує його… Слова безсилі передати важливість цього, емоційність цього. Ohne Dich стала символом цього туру. Не тільки гітаристи не можуть бути один без одного, усі раммштайни не можуть бути без Раммштайн. Вони навіки поєднані, і це прекрасно.
Традиція року: безсонні ночі. Якщо під час минулих турів я збирала інформацію рано вранці, то цим літом відео сипалися з опівночі до 5 ранку, їх треба було роздивитися й описати, тож спати я лягала годині о 7 – якщо був вихідний, бо якщо це робочий день, то я йшла на роботу з півгодинним навіть не сном, а лежанням в прострації. Цей рік взагалі доказав, що сон неважливий, організм може функціонувати на чистому адреналіні без їжі й сну протягом тижня. За весь свій тижневий польський тріп я спала лише кілька годин – я не можу спати в автобусі, а в готелі я витрачала залишок ночі на те, щоб описати й зафіксувати те, що відбувається. А ще був тиждень спілкування з Ріхардом, де повний шок того, що відбувається, абсолютно позбавив мене сну, не кажучи вже про те, що одного разу це затяглося до 5 ранку, а це ще було в період відключень електроенергії, і доводилося мучитися з мобільним інтернетом. Потім я до ранку просто лежала в ліжку з відкритими очима, і весь день на роботі я перебувала в аналогічному стані прострації, тільки не лежала, а сиділа за робочим столом.
Настрій року: емоційні качелі. Ейфорія щастя, очікування пиздеця, неочікуваний пиздець – все перемішано. Лише спокійного настрою цим роком не було від слова вообще.
Розчарування року: бляді. Ну бляді по своєму визначенню є чимось гидким, але цим літом вони показали, що днища для них не існує. І що блядями можуть бути хто завгодно, блядь – це стан душі, чи точніше того, що у них замість душі, бо вони бездушні тварі. Журналісти, активісти, группіз, фанати – безліч людей виявилися блядями.
Річ року: фотокнига «Дойчланд», автографи Ріхарда й Пауля… Автографи висять у рамочці навпроти мого ліжка, кожного дня я дивлюся на личко Ріхарда, замазане його розчерком.
Людина року: Ріхард Круспе. Ріхард, який плакав на сцені від емоцій. Ріхард, який безтурботно грався сердечками й іграшками. Ріхард, який має величезне добре серце, й зараз це серце відкрите для всіх і кожного. Лише абсолютне Зло може спричинити біль такій людині – але, на жаль, ми живемо у світі Зла.
Питання року: коли наступний пиздець?
Погода року: спека. Спекотні дні влітку, надзвичайно затяжна тепла осінь. Підвищена температура цього року має цілком природнє пояснення – це циклічна активація Ель-Ніньйо, нічого страшного чи апокаліпсичного, тож слід насолоджуватися теплом й не брати в голову дурні думки про зміну клімату, подуріли в Європі з тим кліматом, проблем у них немає.
Колір року: рожевий. Колір дєвочки.
Період доби: ніч. Цей рік мав безумні ночі.
Книга року: C. S. Pacat – Dark Rise Series. Після того, як друга книга випалила мені мозок, я перечитала першу – і тепер належним чином оцінила її. Перша книга не поступається другій, обидві книги серії – це шедевр. Весь секрет у сутності головного героя, всю першу книгу його сприймаєш неправильно, і через це неправильно розумієш події, які з такого ракурсу виглядають дивними й безтолковими. Але відкриття сутності головного героя все ставить на свої місця й приносить таку інтригу, що голова обертом. Хімія між головними героями шалена, кожна сцена насичена такою енергією, що спричиняє фізичний біль. Маленька примітка автора в кінці першої книги принесла особливий шок: дії третьої книги будуть відбуватися в Празі. Прага, в яку я збираюся весною. Чому в моєму житті все взаємопов’язане, і навіть у світі книг я не можу позбутися Раммштайн?
Одяг року: рожеві кедіки, після яких я тиждень не могла стати на ноги. Плаття з чорного мережива і бежевим чохлом, після прання якого вода була чорна від сажі з концерту Раммштайн. Поцілуйна футболка, гордо надіта вперше. Цей одяг слід повісити біля рамочки з автографами.
Подарунок року: те, що Всесвіт приніс мені в цьому році.
Кафе року: Старбакс у Катовіце. Коли я провела раммштайнів у аеропорт, я у стані шоку впала на лавочку під деревами на площі під готелем. Дощ, який накрапав зранку, перетворився на зливу, але я думала, що дерева мене захищають. У мене не було сил йти кудись, до того ж лавочка мала зарядку. Лише через кілька годин я зрозуміла, що дерева не захищають від дощу, і мій одяг наскрізь промокнув. Довелося встати й пошльопати по калюжам у Старбакс. Латте і бельгійська вафля – смак того дня, більше в той день я нічого не їла. Тепер, коли я бачу бельгійську вафлю, я згадую день від’їзду Раммштайн з Катовіце. Хоча жодна вафля не зрівняється з тією, і справа зовсім не у випічці Старбаксу.
Сайт року: все традиційно – блог, інста. Тепер ще й тікток доводиться освоювати, спасибі Ріхарду фон Раммштайну.
Знайомство року: котрий рік поспіль у цій графі я пишу Ріхард Круспе. Тому що кожного року відкривається нова грань Ріхарда. Ріхард – справжній діамант, у нього стільки ж граней і таке ж сяйво. І така сама міць: Ріхард, який здається крихким, всередині має алмазний стержень. Цього року я познайомилася з Ріхардом-людиною. Не творчою особистістю, не Королевою на сцені – а дуже милою, щирою живою людиною з плоті й крові. Ріхард у спілкуванні – це емоційна ртуть, серед людей він тендітна дюймовочка, і навіть коли він зображає з себе величного Ріхарда Круспе – він все одно милий Ріхард, який жадає бути любимим.
Програма року: цей пункт треба було викинути багато років тому, ніякими програмами я не цікавлюся.
Фільм року: я вдарилася в ностальгію й передивилася «Спрут-5». Мабуть, зараз ніхто не пам’ятає італійський серіал про мафію й комісара Катані, який був гідним конкурентом Штірліцу в серцях радянських жінок у 80-х роках. Катані мене ніколи не цікавив, а от дивитися «Спрут» я любила – це було вікно в інше життя, красиве життя. Катані благополучно вбили, але серіал на цьому не закінчився, у 1994 році в нас показали «Спрут-5» з новим головним героєм, Давіде. Я закохалася в нього до безпам’ятства, також сюжет захопив мене. Зараз мені захотілося передивитися й порівняти враження. Що сказати… Я підтвердила свою теорію: людина не міняється, якщо щось зносило голову в дитинстві – воно знесе голову й у зрілому віці. Я пережила всі ті емоції, що розривали моє серце майже 30 років тому.
Блюдо року: не можу сказати, щоб їжа мала якесь особливе значення в моєму житті, але до традиційного набору страв у цьому році чомусь добавилися синенькі, тобто баклажани. Уявлення не маю, чому мене пробило на них, але все літо не могла відірватися. І помідори, тут взагалі тяга як у наркомана була, добре, що завдяки теплій осені аж до листопада в продажі були справжні городні овочі.
Напій року: з роками чорний чай без добавок стає чи не єдиним напоєм, який я вживаю. Чай з ромашки – то само собою, то обов’язкова складова такого життя. Каву я не п’ю через несумісність з моїм серцем, різні соки-соди – суцільна хімія. У цьому році відвернуло від алкоголю. Я й раніше була слабаком з алкоголем, а зараз геть зле: влітку пляшка звичайного пива викликала жорстокі судороги й тригернула найсильнішу мігрень, ледве оклигалася, так що ну його нафіг.
Відчуття року: очікування пиздеця. Причому у всьому. Тривога – очікуєш, що ракета йобне щось важливе, пів року чекали на підрив ЗАЕС (зараз теж чекаємо, але не в такій напрузі, ядерні запаси потроху з’їдаються). З Раммштайн так само: після репетиції у Вільнюсі кожен концерт боїшся, що буде повторення того кошмару. Відбули концерт, відіграли – і слава Богу, нема чого плакатися, що кусси прибрали.
Мова року: українська, англійська, німецька. Всі були важливі: українська – мова серця, англійська – мова спілкування з Ріхардом, німецька – мова Раммштайн.
Екстрим року: вахта на сходах готелю «Монополь» у Катовіце – це, беззаперечно, екстрим. Години стояння й сидіння на сходах… Причому на відміну від інших фанатів я знала розпорядок раммштайнів, знала, коли вони мають виходити, щоб їхати на стадіон чи в аеропорт – але все одно мене тягнуло на ті сходи, не могла перебувати ні в якому іншому місці. Сидиш, спілкуєшся з фанами, переписуєшся з друзями. За півгодини до виходу раммштайнів серце починає калатати, підіймається паніка, очі приковані до дверей готелю. Коли вони вийдуть? Чи зможу я побачити Ріхарда? Кілька разів у мене було відчуття, що я не витримаю нервової напруги, впаду прямо тут на сходах – і в той же час це була найсильніша ейфорія, я б не проміняла ці хвилини й години ні на що інше.
Концерт року: Хожув-1 і Хожув-2. Не можу сказати, який з них був кращим чи більш особливим, не можу порівнювати їх. Хожув-1 був моїм першим живим концертом Раммштайн, все сприймалося вперше, це були гострі сирі емоції. Другий концерт уже сприймався розумом – ну принаймні до поцілунку на Ду Хаст, після цього мозок перегорів. Биття серця Раммштайн, яким пульсує чаша стадіону, реальні вибухи піротехніки, вогні – це закарбувалося в моїй пам’яті з першого концерту, а от деталі дійства на сцені й дрібні подробиці я краще пам’ятаю з Хожува-2.
Інтерес року: німці. Німці повсюди, все моє життя пов’язане з німцями. Раммштайн – само собою. Але в цьому році моя робота стала тісно пов’язана з німцями: спершу – участь у розкопках німецьких військових поховань, зараз – дослідження боїв за звільнення міста в 1943 році з точки зору німецької армії. Таке враження, що на мене накладене закляття: в моєму житті можуть бути тільки німці.
Мрія року: у кожного українця зараз одна мрія. Але крім цього, моєю мрією було попасти на концерт Раммштайн і хоч би здалеку побачити Ріхарда під готелем, хоч би його частину тіла й рожеву кофточку. Те, що сталося, вийшло далеко за межі моєї мрії.
Нездійснена мрія: на жаль, мрія про Перемогу в цьому році не здійснилася. Точніше, те, що ми живі – це вже перемога, але війна не закінчилася.
Місто року: Катовіце. Цим все сказане. Хіба що поясню, що Хожув – це пригород Катовіце.
Місце року: оті сходи готелю «Монополь», про які я писала вище.
Відкриття року: німецький погляд на мій край у період Другої світової війни. Знайомство і співпраця з цікавими особистостями, безліч нової інформації, переосмислення історії. Захоплююче і трохи моторошно.
Персональна подія року: те, про що я писала на початку посту – знайомство з реальним Ріхардом Круспе. З одного боку, я добилася цього власною наполегливістю і знаннями, з іншого – сили Всесвіту зробили мені такий подарунок. Тобто нічого не станеться, якщо сидіти на жопі рівно, так само можна рвати сили й душу з нульовим результатом. Але тут результат був приголомшливим.
Виконавець року: Rammstein.
Пісня року: Ohne Dich. Коли на Хожуві-1 Ріхард пішов до Пауля на цій пісні – це був абсолютний шок. Ніколи не забуду, як після Хожува-1 я у безпам’ятстві добилася до готелю, моя психіка зруйнована силою подвійного месседжу гітаристів, які спершу зробили шлюбну обітницю на Ду Хаст, а потім зійшлися на Оне Діщ. Гітаристи грають «Без тебе» стоячи пліч о пліч, демонструючи, що вони не хочуть бути один без одного. Потім у Брюсселі добавилися поцілунки. Мене особливо пробирає бета-версія Ohne Dich, де Пауль грає соло: чому вони згадали про неї, чому Пауль став грати соло – знають лише вони, але коли Пауль грає музичне послання Ріхарду, а Ріхард у відповідь цілує його… Слова безсилі передати важливість цього, емоційність цього. Ohne Dich стала символом цього туру. Не тільки гітаристи не можуть бути один без одного, усі раммштайни не можуть бути без Раммштайн. Вони навіки поєднані, і це прекрасно.
Традиція року: безсонні ночі. Якщо під час минулих турів я збирала інформацію рано вранці, то цим літом відео сипалися з опівночі до 5 ранку, їх треба було роздивитися й описати, тож спати я лягала годині о 7 – якщо був вихідний, бо якщо це робочий день, то я йшла на роботу з півгодинним навіть не сном, а лежанням в прострації. Цей рік взагалі доказав, що сон неважливий, організм може функціонувати на чистому адреналіні без їжі й сну протягом тижня. За весь свій тижневий польський тріп я спала лише кілька годин – я не можу спати в автобусі, а в готелі я витрачала залишок ночі на те, щоб описати й зафіксувати те, що відбувається. А ще був тиждень спілкування з Ріхардом, де повний шок того, що відбувається, абсолютно позбавив мене сну, не кажучи вже про те, що одного разу це затяглося до 5 ранку, а це ще було в період відключень електроенергії, і доводилося мучитися з мобільним інтернетом. Потім я до ранку просто лежала в ліжку з відкритими очима, і весь день на роботі я перебувала в аналогічному стані прострації, тільки не лежала, а сиділа за робочим столом.
Настрій року: емоційні качелі. Ейфорія щастя, очікування пиздеця, неочікуваний пиздець – все перемішано. Лише спокійного настрою цим роком не було від слова вообще.
Розчарування року: бляді. Ну бляді по своєму визначенню є чимось гидким, але цим літом вони показали, що днища для них не існує. І що блядями можуть бути хто завгодно, блядь – це стан душі, чи точніше того, що у них замість душі, бо вони бездушні тварі. Журналісти, активісти, группіз, фанати – безліч людей виявилися блядями.
Річ року: фотокнига «Дойчланд», автографи Ріхарда й Пауля… Автографи висять у рамочці навпроти мого ліжка, кожного дня я дивлюся на личко Ріхарда, замазане його розчерком.
Людина року: Ріхард Круспе. Ріхард, який плакав на сцені від емоцій. Ріхард, який безтурботно грався сердечками й іграшками. Ріхард, який має величезне добре серце, й зараз це серце відкрите для всіх і кожного. Лише абсолютне Зло може спричинити біль такій людині – але, на жаль, ми живемо у світі Зла.
Питання року: коли наступний пиздець?
Погода року: спека. Спекотні дні влітку, надзвичайно затяжна тепла осінь. Підвищена температура цього року має цілком природнє пояснення – це циклічна активація Ель-Ніньйо, нічого страшного чи апокаліпсичного, тож слід насолоджуватися теплом й не брати в голову дурні думки про зміну клімату, подуріли в Європі з тим кліматом, проблем у них немає.
Колір року: рожевий. Колір дєвочки.
Період доби: ніч. Цей рік мав безумні ночі.
Книга року: C. S. Pacat – Dark Rise Series. Після того, як друга книга випалила мені мозок, я перечитала першу – і тепер належним чином оцінила її. Перша книга не поступається другій, обидві книги серії – це шедевр. Весь секрет у сутності головного героя, всю першу книгу його сприймаєш неправильно, і через це неправильно розумієш події, які з такого ракурсу виглядають дивними й безтолковими. Але відкриття сутності головного героя все ставить на свої місця й приносить таку інтригу, що голова обертом. Хімія між головними героями шалена, кожна сцена насичена такою енергією, що спричиняє фізичний біль. Маленька примітка автора в кінці першої книги принесла особливий шок: дії третьої книги будуть відбуватися в Празі. Прага, в яку я збираюся весною. Чому в моєму житті все взаємопов’язане, і навіть у світі книг я не можу позбутися Раммштайн?
Одяг року: рожеві кедіки, після яких я тиждень не могла стати на ноги. Плаття з чорного мережива і бежевим чохлом, після прання якого вода була чорна від сажі з концерту Раммштайн. Поцілуйна футболка, гордо надіта вперше. Цей одяг слід повісити біля рамочки з автографами.
Подарунок року: те, що Всесвіт приніс мені в цьому році.
Кафе року: Старбакс у Катовіце. Коли я провела раммштайнів у аеропорт, я у стані шоку впала на лавочку під деревами на площі під готелем. Дощ, який накрапав зранку, перетворився на зливу, але я думала, що дерева мене захищають. У мене не було сил йти кудись, до того ж лавочка мала зарядку. Лише через кілька годин я зрозуміла, що дерева не захищають від дощу, і мій одяг наскрізь промокнув. Довелося встати й пошльопати по калюжам у Старбакс. Латте і бельгійська вафля – смак того дня, більше в той день я нічого не їла. Тепер, коли я бачу бельгійську вафлю, я згадую день від’їзду Раммштайн з Катовіце. Хоча жодна вафля не зрівняється з тією, і справа зовсім не у випічці Старбаксу.
Perspective
Date: 2023-12-23 03:40 pm (UTC)У наступному році мабуть але можливо у 2025... а мабуть піздець не наступний, а останній? Хто знає?
https://paserbyp.dreamwidth.org/699460.html
Re: Perspective
Date: 2023-12-23 04:18 pm (UTC)Re: Perspective
Date: 2023-12-23 05:02 pm (UTC)Owl
Date: 2023-12-26 01:57 pm (UTC)Привет!
А видео этого шедевра существует? Рыть видосы Брюсселя этого года с Оне дищ, да?
Re: Owl
Date: 2023-12-26 02:14 pm (UTC)https://youtu.be/AaqB-qc6MVQ?si=jxzj6BDar4BjJy4p
https://youtu.be/0FqZW9J5rwU?si=EBOL6ie4QTixgt3x
Owl
Date: 2023-12-26 05:03 pm (UTC)Я не знала куда смотреть, глаза разбегались.
Рихард так рванул резко в сторону ПауляБ так по-деловому )))
А в конце!!!!! Мамачкеее поцелуй в шею - я чуть не померла! А потом в щеку! А потом в губы! Ыыыыыыыыыы
Re: Owl
Date: 2023-12-26 05:26 pm (UTC)на предыдущем концерте Рихард тоже поцеловал Пауля в щеку - и убежал до того, как Пауль смог его остановить, Пауль удивительно тупил тогда. но на последнем концерте тура Пауль успел остановить Рихарда, и гитаристы от души нацеловались.
Re: Owl
Date: 2023-12-26 05:32 pm (UTC)Понятное дело, что у них все по сценарию, но......это было так мило и чувственно!
Надеюсь в 2024 нам еще перепадет.
Re: Owl
Date: 2023-12-26 05:54 pm (UTC)Owl
Date: 2023-12-26 05:05 pm (UTC)Re: Owl
Date: 2023-12-26 05:27 pm (UTC)